Libération – понеділок, 9 травня 2022
Авторка: Вероніка Дорман
Ставши найманцем групи Вагнера у переконанні, що бере участь у війні за «шляхетну справу», перш ніж відвернутися від свого попереднього життя – Марат Габідуллін першим відкрито свідчить про бої, які веде російська таємна армія – як на Донбасі, так і на Сирійському фронті. «Марат Габідуллін не кається. Він – не замучений докорами совісті викривач, який вирішив одного разу виступити з засудженням організації, частиною якої він був. Ні. Марат – солдат». Так починається передмова до першого опублікованого відкритого свідчення ветерана вкрай секретної армії Владіміра Путіна. «Я, Марат, колишній командир армії Вагнера» (Moi, Marat, ex-commandant de l’armée Wagner, ed. Michel Lafon) – це розповідь від першої особи, без розмитого зображення та зміненого голосу. Місця, дати, ратні подвиги – все достовірно. Габідуллін обмежився лише заміною псевдонімів своїх товаришів та командирів. Таким чином, засновник приватної військової компанії (ПВК) Дмитро Уткін на прізвисько Вагнер став «Бетховеном». Марат Габідуллін, боєць під номером М-0346, називає себе «Дідом» – старим, бо у свої 49 років він був одним із найстаріших найманців у «підрозділі», як він його називає.
З підліткового віку Марат Габідуллін, який захоплювався радянськими бойовиками, готує себе до кар’єри у ВДВ. Але після десяти років військової служби в 1994-му році він залишає російську армію, що стрімко розкладається. Він заграє зі злочинним світом, вбиває людину, відбуває три роки ув’язнення. У 2015-му році він записується в створену роком раніше ПВК для підтримки проросійських сепаратистів на українському Донбасі. Марат Габідуллін відправляється спочатку до Луганська, потім кілька разів уже до Сирії. 2019-го, відчуваючи огиду, він залишає «компанію». І вирішує розповісти свою історію. Його виданий у Росії на початку 2022-го року автобіографічний роман під назвою «В одну річку двічі» не є сповіддю. Марат Габідуллін далекий від думки говорити від імені своїх побратимів по зброї, з яких ніхто, наскільки йому відомо, не здійснив тієї внутрішньої подорожі, яка змусила його відвернутися від найманської діяльності, критично поглянути на цей феномен і тим більше спробувати оцінити, яким чином його використав Кремль у всіх своїх гібридних війнах.
Чому ви вирішили відкрито під своїм ім’ям розповісти про організацію, яка вважається на Заході вкрай засекреченою?
Чесно кажучи, у мене склалося враження, що на Заході про Вагнера відомо куди більше, ніж у Росії… Щодо відкритої особи, то це той формат, який може переконати найефективніше. Люди повірять мені більше, якщо я не ховатимуся. Всі ці ролики з персонажами з розмитими обличчями і зміненими голосами, які говорять про Вагнера, на мій погляд, викликають підозру. Я хотів йти в бій з піднятим забралом, уявити себе таким, яким я є, з усіма своїми недоліками та слабкими місцями. Конкретна особистість.
Коли вам спало на думку написати цю книгу і для кого вона?
2016-го року, під час мого одужання. Я був поранений у Пальмірі, вибух гранати. Вийшовши з коми, я довгі місяці одужував. Мені захотілося висвітлити діяльність вояків приватних військових компаній. Але насамперед мною рухало бажання розповісти правду про цю війну в Сирії. Я бачив, як наші ЗМІ брешуть на цю тему. Пізніше я зрозумів, що тема ПВК дуже важлива для Росії. Ми робимо вигляд, ніби найманців не існує, начебто це явище, характерне лише для занепадницького Заходу, для хижого оскалу капіталізму. Але ми чинимо так само. І навіть гірше.
Тоді повернемося трохи назад до історії ПВК у Росії.
Першими найманцями на пострадянському просторі стали військові фахівці, мобілізовані в Нагірний Карабах на початку 1990-х років: вірмени, як і азербайджанці, не мали грамотних кадрів для роботи з сучасною зброєю. Після розпаду СРСР радянська армія занепала. Величезні підрозділи залишили напризволяще. Потім з’явилися такі компанії, як Moran Security Group, RSB Group, що спеціалізувалися на супроводі та охороні вантажів. За формою це були вже ПВК, але ще не реалізовані до кінця. Найважливішою віхою стало створення у 2013-му році Слов’янського корпусу. Це була перша поява російських найманців у Сирії. На той момент це було чисто комерційним заходом, без участі російської держави. Просто один хлопець зібрав людей та поставив їх на службу сирійському олігарху. Дмітрій Уткін командував однією із двох рот Слов’янського корпусу. Після повернення їх усіх забрали прямо в аеропорту, а організаторів заарештували та посадили на чотири роки. Тому що найманство у Росії заборонено.
І тут починається конфлікт із Україною у 2014-му році.
Група Вагнера створювався не для того, щоб вирушити воювати в Україну, скоріше навпаки. Кремль сказав: «Давайте зберемо бійців, усіх добровольців, простягнемо руку допомоги цим бідолахам на Донбасі, які самі нічого не досягнуть». Сепаратисти годилися лише для того, щоб ходити зі зброєю вулицями Донецька та Луганська розмахуючи російськими прапорами, але для війни та бойових дій вони були зовсім непридатні. Згодом російські найманці, що спішно прибули й були розрізнені, стали організовуватися. «Компанія» почала набувати форми. Але навіть ці формування вже не могли врятувати самопроголошені республіки – перемагала українська армія. Якби російські збройні сили не втрутилися безпосередньо, конфлікту не було б, усе б закінчилося дуже швидко.
Яку роль у 2014 році відіграли найманці Вагнера в Україні?
Здебільшого вони дислокувалися у Луганській області. Рейди, засідки, блискавичні вилазки на підтримку сепаратистів. Разом з регулярною російською армією вони брали участь у Дебальцевській операції. А ще їм було поставлено завдання роззброїти та ліквідувати батальйон «Одеса», який перетворився на банду рекетирів. Він був сформований з прорусських одеситів, які пережили трагічну пожежу Будинку профспілок [влаштовану націоналістично налаштованими активістами у 2014-му році – епізод, який постійно згадується Путіним для виправдання «денацифікації» України – прим. ред.]. Ці жертви, ці герої швидко стали злочинцями.
Приєднавшися до групи Вагнера, чи усвідомлювали ви, що входите до зони незаконності?
У моєму житті тоді була повна порожнеча. Я не знав, що робити далі, безробіття. У 2015-му один хороший друг розповів про цю компанію, яка могла дати мені новий шанс, новий старт у тій справі, яку я добре вмію – тобто у війні. А щодо нелегальності, то в Росії це всі питання відносні. Я не дурень: приїхав на військовий збір, одержав зброю, ми готувалися до бойових дій… Я розумів, що все це не може існувати без заступництва влади. Усі озброєння було поставлене Міністерством оборони. І основне спорядження теж – бронежилети, військова форма. Це була хороша робота з гарною оплатою за російськими мірками. 80.000 руб. (980 євро) на місяць у тренувальному таборі, потім 120.000 рублів (1.500 євро) за перше відрядження. 180.000 рублів (2.200 євро) на місії у Сирії. То був наш спосіб служити країні.
Які посади ви обіймали у Вагнері?
Починав рядовим, потім якийсь час був командиром взводу. Згодом я став командиром розвідувальної роти, а після поранення був заступником начальника штабу у штурмовому загоні. За ідеєю, завдання розвідників – вийти на розвідку до супротивника, спостерігати за розташуванням військ, виявити вогневі позиції… Але нас безпосередньо посилали вперед прямо перед штурмовими частинами, ми опинялися на лінії першого вогню. Весь 2018-й рік я був головним радником батальйону «Мисливців за ІДІЛ», до складу якого входили сирійці. Там я теж опинявся в місцях, де не мав бути – тобто в бою, під обстрілом. А через те, що я вважав, що його командир був не готовий до атаки, я залишився поряд із ним.
А коли ви вперше потрапили до Луганська?
У червні 2015 -го року. Через два місяці у мене склалося враження, що всі ці люди [місцеве населення] були заручниками купки озброєних бандитів. Пропаганда змусила нас повірити, що ми повинні захищати російський світ, який опинився в небезпеці. Але там у цієї загрози виявилося якесь дивне обличчя. Деякі захисники самопроголошених Луганської та Донецької республік не могли навіть пояснити, що саме такого їм зробили українці. І потім я чітко бачив із лінії розмежування, що українців постійно обстрілюють саме з нашого боку. Я ніколи не був під українським вогнем.
Чи змінилося ваше ставлення до найманців після цієї першої місії?
Так, я почав сумніватися. Не для цього я вдавався до цієї авантюри. Україна теж була моєю країною, і я не міг зрозуміти, яким чином ці люди хочуть нашкодити нам. А тим часом розпочалися місії у Сирії. Нам сказали: «Ви вирушаєте воювати з «Ісламською державою» (ІД)». Ну, а ось це вже справжня справа! Це по-справжньому чужа країна, інший народ, араби, мені було байдуже, я не збирався воювати проти свого народу. Тут ворог був дуже конкретним.
Коли ви зрозуміли, що і там вас ввели в оману?
Ще 2016-го. Основна брехня полягала в тому, що Башар Асад нібито був добрим хлопцем, який очолює героїчну армію, що бореться з іноземним загарбником. Так, звичайно, з ІДІЛ треба було боротися. Але як тільки цю місію було завершено, у 2018-му розпочався новий етап. І новий крок у моєму розумінні теж. Коли ти найманець і б’єшся на стороні добра, то це добре. Але насправді ви ніколи не маєте вибору. Наступного разу вам доведеться робити щось, що йде врозріз із вашими принципами. Наприклад, зачистка Гути – це участь у громадянській війні, яка вже не має жодного стосунку до ІД. Нам, найманцям, треба було закріпити наступ сирійської армії, яка, хоч і була підтримана російською артилерією та авіацією, не переходила в рішучий наступ і постійно перебувала під загрозою відкочування назад. І ми мали стримувати відступаючі частини. У Пальмірі нам доводилося мати справу лише з ІД. У Гуті, звичайно, були бойовики з Ан-Нусри і Аль-Каїди, але також були і бійці Вільної сирійської армії. То була опозиція, а не джихадисти. Я зрозумів, що ми допомагаємо купці недоумкуватих ідіотів знищувати найкраще у своїй країні – тих нормальних сирійців, які вміли воювати, і яких нам так не вистачало у боротьбі з ІДІЛ.
7-го лютого 2018-го року ви перебуваєте в Дайр-ез-Заурі, під час знаменитої атаки американської авіації на сирійські лоялістські сили. Ви втратили багато бійців. Що сталося того дня?
Це була спроба захопити утримуване курдам газове родовище Коноко. Ми мали їх вибити. Два загони, 400 найманців. Я командував батальйоном сирійців, «Isis Hunters» [«Мисливці за ІДІЛ»]. Але наступ ще навіть не почався, як вибухнуло все це пекло. Вогонь був звідусіль. Нас обстрілювали ракетами, потім з гелікоптерів. Горів тил, колона, яка мала нас підтримати, боєприпаси, штаби – все горіло. Мені пощастило, я був лише легко поранений. Мені довелося відступити через цю зону смерті та розгрому. Ми втратили щонайменше сотню хлопців.
Росія спочатку все заперечувала, а потім визнала факт загибелі п’ятьох своїх громадян. Невже російське командування не знало про ваш наступ?
Так, офіційно жоден солдат російської регулярної армії не загинув. Щодо нас, найманців, то нас там просто не було. Росія завжди рішуче заперечувала нашу присутність і навіть саме наше існування. Вочевидь, російське командування знало, що ми наступаємо. Але нам вони казали протилежне.
Чому Росія використовує найманців у своїх сучасних війнах?
У кожній конкретній ситуації найманці виконують свою функцію. У Сирії ставилося за мету приховати від російського народу реальну ціну перемоги, створити ілюзію, що ми здобули її малою кров’ю. Але це не так. В інших місцях – наприклад, в Україні – набагато простіше з логістичного та юридичного погляду дуже швидко розгорнути кілька готових до атаки батальйонів, які почнуть діяти, як тільки їхня нога ступить на землю супротивника.
Як ви відреагували на напад Росії на Україну?
Це був справжній жах. Як може бути інакше? Це злочинна помилка.
Що вам відомо про участь людей Вагнера у цій війні?
Вони присутні на всіх фронтах за тією ж схемою, що і в Сирії, у якості штурмових та проривних частин. Більше того, призначений керувати «битвою за Донбас» генерал [Алєксандр] Дворніков вважає за краще використовувати саме найманців. Він зробив це у Пальмірі у 2016-му році. Він послав нас звільнити контрольований ІД перевал, який сирійська армія не змогла взяти.
Останнім часом там, де з’являється Вагнер, починаються зловживання силою.
Мені не хотілося б їх захищати або прикрашати їхні дії, але там, де найманці використовуються для війни, повідомлень про зловживання не було. Як у Лівії, наприклад. Проблеми та ексцеси починаються, коли їх змушують виконувати поліцейські або параполіцейські функції. Ці люди звикли битися із озброєним ворогом. І не обов’язково мають юридичні чи моральні уявлення про щось інше.
Іншими словами, коли їхні функції перестають бути суто військовими, вони починають звіріти?
Я завжди прикриваюсь надією, що звірства вчинили не вони… Я ніколи не був свідком воєнних злочинів. Навпаки, іноді бачив бійців, здатних на дуже людські пориви – наприклад, поховати загиблого ворога. Вони не зносили, коли сирійці знущалися з трупів.
А як же відео, що обійшло весь світ, на якому катують і обезголовлюють сирійця?
Так, все вказує на те, що ці люди є найманці Вагнера, але вони мені не знайомі. Це були вже поспіхом зібрані загони, без будь-якого реального відбору, будь-якої підготовки. Загалом з 2017-го року розпочався процес деградації концепцій та внутрішніх стандартів, якими керувалася діяльність компанії. Напевно, це було пов’язано з рішенням командирів, що вона має стати структурою, готовою виконувати абсолютно будь-які завдання, брати участь у всіх можливих операціях без огляду на етичні та моральні норми.
Як ви оцінюєте сьогоднішній стан групи Вагнера?
Вона стала потужною структурою, яка дійсно дуже корисна для просування російських інтересів у нестабільних регіонах, що постійно стрясаються від зіткнень, державних переворотів, етнічних чисток… Але військове формування рівня Вагнера має бути наділене чітким юридичним статусом, який надавав би йому повноваження, але також визначав би і його обов’язки та зобов’язання щодо міжнародного права. Заперечуючи існування ЧВК, Кремль тримає їх у зоні беззаконня. Російська держава не бере на себе відповідальність за дії своїх громадян та їх долі. Але така ситуація влаштовує і власника, і командування структури, вона дозволяє їм зберігати тотальну монополію у сфері найманства. Немає жодної конкуренції, від них не вимагають звітності.
Ви особисто знаєте Дмітрія Уткіна?
Так, я був командиром розвідувальної роти під його командуванням. Він справжній воєначальник, завжди був на землі, брав участь у бойових сутичках. У 2015-2016 роках він ще перебував на передовій. Спочатку він був для мене авторитетною фігурою, я його беззастережно шанував. Але в міру мого розвитку змінювалося моє ставлення до нього.
Чи сприяли його особистість та стиль керівництва погіршенню становища компанії?
Звісно. Він визначає загальний курс. Те, чим стала компанія, є результатом саме його бачення. І зараз вже нема кому стримувати його пориви. Це дуже рішуча і цілеспрямована людина, позбавлена будь-яких моральних обмежень. І без будь-якої турботи про збереження людського життя. Він ніколи не рахував втрати.
А з головним спонсором Вагнера Євгєнієм Прігожиним – «кухарем Путіна» – ви знайомі?
Я не хочу переходити на особи. А прагну обговорювати весь цей феномен в цілому. Якби не було однієї людини, була б якась інша. Це рівносильно твердженню, що хтось інший був би кращим за Сталіна в ту епоху. Ні, це неправда. Його просто звали б по-іншому, але він був би таким самим тираном.