Libération – субота 7 травня 2022
Прийняття, заперечення, самоцензура… Фахівець із пострадянських суспільств Анна Колен-Лебедев аналізує різні реакції росіян на війну, яку вони часто сприймають у якості «необхідної».На думку фахівця з пострадянських суспільств Анни Колен-Лебедев з університету Париж-Нантер, нині «неможливо визначити рівень реальної підтримки» росіянами дій їхньої армії в Україні. Перед лицем офіційної пропаганди, західних санкцій та повернення солдатських трун виникає «безліч» реакцій та «різних позицій».
На самому початку війни ви говорили, що Кремлю «доведеться прикласти чимало зусиль до створення почуття загальної ейфорії» навколо своїх дій в Україні. Чи відчувають ейфорію росіяни через два з половиною місяці? Чи, навпаки, занурились в апатію?
Ані те, ані інше. Було б неправильно говорити, що росіяни у своїй переважній більшості саме «такі» або ж «інакші». Але безперечним є той факт, що вираження підтримки з боку російського населення подіям в Україні, безумовно, присутнє. Цього не можна заперечувати. Але питання полягає в тому, що саме вони підтримують? За заявою про підтримку чи повторенням провоєнного гасла може стояти безліч різних позицій. Неофіційні опитування громадської думки демонструють, що майже половина росіян вважає, що їхню армію в Україні або вітають як визволителів, або зустрічають нейтрально… Ці люди щиро вірять у путінську версію неонацистського українського уряду. Звичайно, є й ті, хто каже: «Я підозрюю, що відбуваються дивні речі, але в нинішній офіційній ситуації ми не можемо зробити інакше, як згуртувати лави навколо нашої влади». Є й такі, у кого включається психологічний захисний механізм, і ті хто, щоб убезпечити себе, просто вважають за краще чогось не знати.
Незважаючи на зростання кількості загиблих російських солдатів, поки не спостерігається жодної емоційної реакції.
Ні. Коли 2000-го року затонув російський підводний човен «Курськ», на борту якого знаходилось 118 людей, емоційне збудження в країні було величезним. Владімір Путін вже був при владі, і російські громадяни висловили свою незгоду, своє невдоволення тим, що вони вважали за непотрібну жертву. Сьогодні ж втрата флагмана ВМФ Росії не викликає жодних емоцій. На борту потопленої українцями в середині квітня «Москви» знаходилося майже 500 людей, без жодної наразі чіткої інформації про їхню долю, але це не викликало жодної реакції населення. Різниця між двома епохами визначається насамперед силою впливу пропаганди. Нині вона працює на повну потужність та досить ефективно впливає на російське населення. Величезні жертви та втрати вояків приймаються суспільством, тому що війна здається на даний момент необхідною та справедливою. Крім того, має місце радикальний вплив на населення закону від 4-го березня, який криміналізує будь-яку критику війни або негативну оцінку дій російських військових. Це має абсолютно нищівний вплив на громадянське суспільство. З огляду на цей закон та інструменти пропаганди, практично неможливо дізнатися рівень реальної підтримки – навіть найповерховішої – росіян стосовно цієї війни.
Найбільш густонаселені міські регіони відправили на фронт найменшу кількість людей і, отже, найменше трун туди і повертається. Якою є позиція їхніх мешканців?
Саме там рівень протестності буде найвищим, навіть якщо він і виявлятиметься у майже безмовній формі. Геоекономічний чинник є ключовим для розуміння ступеня підтримки громадянського суспільства. Міські центри, такі як Московський регіон або інші міста-мільйонники – протягом останніх двадцяти років концентрували в собі активістів, журналістів та опозиціонерів, які виступають проти влади. На цих територіях і кристалізуватиметься політизація подій в Україні, що може здатися парадоксальним через те, що саме ці регіони платять далеко не найвищу ціну: відсоток ухилення від служби в армії там надзвичайно високий. На відміну від регіонів Дагестану чи Бурятії, які станом на сьогодні є найбільшими постачальниками солдатів у зони бойових дій. Адже можна було б припустити, що жителі цих двох республік першими виявлять вороже ставлення до цієї війни, оскільки будуть травмовані поверненням своїх мертвих дітей. Але все навпаки. Вже тому, що останні бачаться нині загиблими героями за славну вітчизну. А ще тому, що в цих регіонах із вражаючим рівнем безробіття призов до армії продовжує залишатися способом забезпечити своє майбутнє. Російське суспільство аж ніяк не є колективістським, але підтримка рідних та близьких є для нього центральною цінністю.
Чи може щось змінитись, якщо Путін оголосить загальну мобілізацію?
Я не думаю, що Владімір Путін наважиться на щось подібне. Російська армія не має можливостей для здійснення подібного проекту. Але при розгляді подібної гіпотези важко уявити, як далеко може зайти реакція суспільства. Загальна мобілізація означає, що цивільні чоловіки, для яких служба в армії – це лише набір спогадів молодості, раптом знову стають солдатами із забороною на виїзд із країни. Це може спричинити невдоволення. Договір, побудований між російською владою та населенням, заснований на ідеї того, що існують якісь сакральні периметри, за які держава не заходить і куди не втручається. У свідомості росіян держава не допомагає, не здійснює соціальних функцій, але натомість і не порушує меж приватного простору. Ми не повинні забувати, що останні великі демонстрації в Росії були протестами проти введення медичних паспортів перед лицем Covid-19, яким вдалося потіснити політичну владу. Але я не впевнена, що оголошення загальної мобілізації обов’язково приведе до посилення антивоєнних настроїв. Швидше це може сформулювати логіку ухилення, втечі, саботажу.
Введені Заходом санкції стають дедалі більшими – розглядається навіть введення ембарго на російську нафту. Чи можуть вони змінити ситуацію?
Це багато чого змінює, навіть якщо ефект спочатку й не помітний. Санкції та припинення партнерських відносин деструктурують і навіть зруйнують російську економіку вглиб. Харчова, автомобільна, легка та залізнична промисловості, окрім всього іншого, залежать від західного обладнання, технологій та сировини. Так само курс рубля, підтримуваний розумно, але штучно (Кремль намагається поглинути наслідки інфляції, граючи вартості рубля з допомогою нафтових підприємств – прим. ред.), зрештою різко впаде.
Чи здатна подібна перспектива схилити росіян у бік антизахідної ненависті та масової підтримки Путіна чи, навпаки, настроїти проти нього?
Можуть розглядатися обидві гіпотези. Найбідніші росіяни є одночасно й найстійкішими до криз. Вони мають певне ноу-хау виживання у скрутні часи, здатність терпіти багато і досить довго, аж поки почнуть вважати економічну ситуацію катастрофічної. У найбільшому програші від ситуації, що склалася, навпаки, виявилися бізнесмени, прості заможні росіяни. Якщо вони продовжать втрачати своє особисте багатство, накопичене останніми роками завдяки нафті та/або зовнішньої торгівлі – ці особи дуже швидко почнуть прагнути змінити хід конфлікту. Бажання змін, ймовірно, виходитиме саме від цих людей, які абсолютно цинічно захочуть припинити війну, щоб запобігти катастрофічним наслідкам для свого бізнесу.