Втрати Росії: ЗМІ змушені підтверджувати

logo_analitika

Liberation, п’ятниця, 7 квітня 2022

Автор: Поль Ґоґо, із Москви

«Чесний, скромний, веселий та сміливий. Таким Андрія запам’ятають родичі, сусіди, друзі та однокласники», – пише новинний сайт Курганської області за 1700 км на схід від Москви Ura.ru. Андрій Семенов загинув у віці 20 років за кермом військової машини у Скибині – селі, розташованому на в’їзді до міста Бровари, неподалік Києва. Він помер 23 березня, похований 5 квітня. Як свідчать сотні постів, які щогодини миготять у рунеті, Андрія поховали з почестями у присутності представників місцевої влади. Молодий чоловік був посмертно нагороджений медаллю, як спосіб запевнити сім’ю, що він загинув на благо країни. За кожного вбитого та визнаного державою солдата сім’ї отримують по 7 мільйонів рублів – близько 76 тисяч євро.

Всі ці повідомлення виглядають абсолютно однаково, начебто вони були узгоджені журналістами усієї країни. Це можна пояснити тим, що російська армія надає ЗМІ мало інформації. Ці молоді люди, про смерть яких повідомляється у кількох рядках, приїхали з усієї Росії, але здебільшого з прикордонних областей України та Кавказу. Рідко хто приїжджає з Москви або Санкт-Петербурга, де перспективи професійного зростання значно привабливіші, ніж у регіонах. А ще, звичайно, легше уникнути служби в армії, якщо ти живеш у великому місті… За офіційними даними Міноборони Росії, в Україні загинуло понад 1.350 російських солдатів. З української сторони 3 квітня влада оголосила про загибель 18.500 росіян. А НАТО називає цифру від 7.000 до 15.000 російських солдатів, убитих на 24 березня.

Вшанування. Редакції працюють за жорсткою схемою: повідомити про загибель людини, але залишитися в обмежених рамках, в яких можна говорити про цю тему. Війна – це спецоперація, журналісти ніколи не відходять від офіційного наративу. Рідкісні випадки смерті, контекст яких уточнюється армією, яка часом навіть не хоче згадувати про становище солдата в ієрархії своїх військ.

У Волгоградській області сайт V1.ru повідомляє про незвичайну історію. Йдеться не про солдата російської армії, а про добровольця, який пішов у загони сепаратистів із бажанням взяти під контроль місто Маріуполь. Вже від 2014 року сотні російських добровольців приєднувалися до загонів сепаратистів найчастіше з ідеологічних причин. Борода, обличчя чоловіка, що пожив, акторська зовнішність –

41-річний Том Поросюк загинув 13 березня, стріляючи із гранатомета у польових умовах.

І якщо вже російська преса і повідомила про його смерть, то це лише завдяки його матері. Валентина перевернула небо і землю, щоб військкомат допоміг їй повернути тіло сина, оплатив похорон і віддав йому належні почесті. Не дочекавшись відповіді, жінка сама вирушила до сепаратистської зони, щоб повернути тіло сина. Після повернення вона повідомила про цей факт знайомому журналісту, який мобілізував місцеву владу, що побоюється розголосу подібного повернення «неофіційних» солдатів. Мати домоглася оплати похорону сина Російською державою та його нагородження. Том Поросюк отримав статус «Ветерана бойових дій» та чудернацький значок «Захисника промзони Авдіївки» – міста на Донбасі, який пережив страшні бойові зіткнення в 2017 році.

Ідеологічна матриця. Цей овдовілий чоловік «виріс у селі Калач-на-Дону, потім поїхав працювати до Москви», – каже його мати. – «Коли він пішов воювати в “ДНР” (сепаратистська Донецька республіка, прим. ред.), він цілий рік нам нічого не говорив», – уточнює вона, вочевидь маючи на увазі, що чоловік міг воювати в лавах приватної компанії Вагнера до 2018 року, «коли він почав служити за контрактом».

«Ми зробили все, що мали зробити», – сказав журналістам E1.ru Андрій Ярославцев, мер невеликого сибірського містечка Качканар наступного дня після похорону 19-річного солдата Кирила Побежимова. Щоб якось стримати гнів скорботних сімей, місцева влада часто бере на себе відповідальність за організацію церемоній та вручення нагород. Минули ті часи початку війни у ​​2014 році, коли тіла репатріювали з очей геть, щоб не документувати офіційно присутність російської армії в Україні. Цього разу така присутність вже є офіційною, і віддання почестей загиблим частково визнається. Посадові особи, кадетські школи, а іноді й місцеві громадянські об’єднання надають необхідну ідеологічну і політичну матрицю, що дозволяє організувати повернення численних тіл цих дуже молодих людей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

%d блогерам подобається це: