Libération, 26 червня 2022
Автор: Анн Дяткін Переклад – Олексій Першко
З січня 2023-го року країна готується заборонити як ввезення надрукованих у Росії книг, так і публікацію авторів, які зараз є або були в минулому її громадянами. Так само буде серйозно обмежено поширення російської музики. Це комплекс із трьох ухвалених 19-го червня українським парламентом законів, які набудуть чинності після їх оприлюднення президентом Володимиром Зеленським. Міцний законодавчий арсенал, який ризикує викликати питання навіть у прихильників Києва в Європі чи США та спрямований на продовження «дерусифікації» України, на територію якої Росія вторглася 24-го лютого. Що ж містить у собі цей арсенал? Один із законів стосується друкованої продукції, а конкретніше – книг. З 1-го січня 2023-го року будь-які видані в Росії книги будуть заборонені до ввезення. Публікацію українськими видавництвами авторів, які є зараз або колишніми громадянами Російської Федерації, також буде заборонено. Іншими словами – аналізує політолог Анна Колен-Лебедєва, що спеціалізується на Україні та Росії, – «Достоєвський, Толстой чи Чехов, які ніколи не були громадянами Російської Федерації, не підпадають під закон, поки їх книги друкуються на українській землі, а не ввозяться з Росії» .
Так само можуть продаватися в Україні книги радянських письменників за умови, що ці автори не стали громадянами Російської Федерації після розпаду радянського блоку, тобто вони мали померти або залишити СРСР до 1991-го року. Візьмемо конкретний приклад: якщо закон набуде чинності, в межах України буде заборонено творчість Людмили Улицької, при тому, що ця письменниця публічно виступала проти війни і зараз живе в Берліні. «З січня 2023-го року її книги більше не можна буде ані ввозити з Росії, ані видавати в українському видавництві», – підтверджує Анна Колен-Лебедєва. Але мандрівник може привезти книги з Росії, а закон не забороняє читати російською мовою.
Всі говорять українською та російською
Фахівець з української літератури Ірина Дмитришин вважає за краще говорити не про цензуру чи бойкот, а про «деколонізаційні закони» у тому контексті, коли мова використовується для легітимації вторгнення. «Путін сказав про це дуже чітко: «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». І тим не менше, продовжує есеїстка, в Україні всі говорять українською та російською без жодного відсилання до того, що ти росіянин або хочеш ним бути. Деякі українські письменники – як романіст Володимир Рафєєнко – публікували свої «товсті» романи російською мовою, а після анексії Криму перейшли на українську, незважаючи на всі пов’язані зі зміною мови письма складності.
Анна Колен-Лебєдєва вторить своїй колезі: «Треба розуміти, що не йдеться про повну заборону російської мови, яка не належить одній Росії, хоч би що там говорив Путін». Аналітики закону уточнюють, що в Україні, як і раніше, можна буде друкувати книги російською мовою за умови, що її обере сам автор. Проте українським видавцям буде заборонено перекладати іноземні твори російською мовою. Припустимо, видавництво купує китайський роман. Поширювати його доведеться українською або ж мовою корінного народу – наприклад, кримськотатарською – навіть при тому, що ринок для такого перекладу буде явно більш обмежений, ніж якби книга продавалася російською.
Жорсткий економічний та культурний контроль
Анна Колен-Лебєдєва також визначає цей законодавчий арсенал як засіб, призначений для ліквідації російського економічного та культурного контролю. «У Франції дуже важко зрозуміти колоніальний аспект цієї війни. З часу Майдану та анексії Криму Росія використовувала російську мову як інструмент для атак на Україну. Кожен українець сьогодні розуміє всю важливість мовного питання». Якщо з моменту здобуття незалежності українська справді є єдиною офіційною мовою в країні, то лише з 2017-го року вона є обов’язковою у школі. «До недавнього вторгнення ми плавно переходили з української на російську, чи то на вулиці, чи то в перукарні, чи то в ресторані чи в телешоу. Часто питання ставилося однією мовою, а гості відповідали іншою. Але ця плинність не приховувала культурного та економічного панування. Коли ви заходили до книгарні, 70% видань були російською мовою та привезені з Росії».
За словами Ірини Дмитришин, українські видавці, які постраждали від ввезення російських книг, виданих у великих кількостях за конкурентоспроможними цінами, вже намагалися врятуватися від цієї економічної та культурної «задухи» шляхом запровадження різноманітних охоронних законів. «Я пам’ятаю, як одне українське видавництво пишалося тим, що першим купило права на французький бестселер. Але російське видавництво найняло двох перекладачів, тому їхня версія з’явилася у продажу першою, а український видавець втратив свій ринок».
Поп-музика на кримінальні сюжети
Один із законів стосується музики. Як і щодо книг, він забороняє поширення в українських медіа та публічному просторі будь-якої музики, написаної громадянином Російської Федерації або записаної на студії Росії. З іншого боку, концерти російських гуртів можуть бути дозволені за умови, що музиканти публічно виступають проти війни. Однак існує ризик того, що застосування закону буде ще більш обмежувальним чи складним, ніж у літературній сфері, оскільки необхідно враховувати не лише національність композитора, а й національність виконавців та місце запису. У той самий час заборона не поширюється на ретрансляцію іноземними мовниками, крім російських. У таксі або громадському транспорті під загрозою штрафу для перевізника тепер заборонено популярний у водіїв різновид російського шансону: поп-пісень, натхненних кримінальними та типово російськими темами. Інші жанри музики російською залишаються допустимими за умови, що всі пасажири дали на це згоду. Анна Колен-Лебєдєва підозрює, що ці закони можуть бути використані як засіб для повного вигнання російської культури, «чим вони є частково і так», – визнає вона. Вона повторює: «Для українців сьогодні все, що асоціюється з російською державою, має зникнути – не забуватимемо, що війну розпочала саме Росія. У цьому контексті культура країни-агресора сприймається як зброя і має стати приреченою на зникнення так само, як і сам окупант».