Донбас: русифікація заради зникнення України

logo_reportage

Libération, 5 вересня 2022

Автор – Поль Гого Переклад – Олексій Першко

Відновлення міст, пропаганда в школі … На окупованих територіях сходу країни, де наш спеціальний кореспондент зумів побувати у супроводі росіян, Москва проводить політику інтенсивної асиміляції. Над пунктом пропуску “Авіло-Успєнка” на півдні Росії сходить сонце. Десятки водіїв просяться в’їхати до «ДНР» — самопроголошеної Донецької республіки, яка з 2014 року вийшла з-під контролю Києва. Ці далекобійники везуть вікна, труби, фасади бетонних будинків.

На вантажівках стоїть тавро «Російська армійська будівельна компанія». Саме ця пов’язана з Міністерством оборони Росії компанія несе відповідальність за якнайшвидше усунення наслідків війни у завойованих російською армією містах Сходу та Півдня України.

Військові займаються не лише відновленням зруйнованих міст, а й зв’язками із пресою. Вже кілька місяців вони організують прес-поїздки для обраних блогерів та журналістів. У деяких з них дуже обмежена аудиторія, але їх публікації, що схиляються до лінії Кремля, були помічені в їхніх країнах. Це спосіб для Росії пристосуватися до блокування своїх впливових ЗМІ в Європі. Після кількох тижнів переговорів вдалося отримати запрошення і Libération.

Першу зупинку організатори (прес-поїздки – прим. перекл.) побажали зробити у Донецьку – столиці Донбасу. Президент цієї самопроголошеної республіки Денис Пушилін хоче наголосити на наступному факті: ніколи ще Донецьк не зазнав таких бомбардувань, як останні тижні. Українська армія все ще коло воріт міста. Мешканці, які регулярно позбавляються водопостачання,  перебувають у тяжкому стані. Україна, схоже, націлилася на військові бази та символічні об’єкти, але з посиленням обстрілів збільшилася і кількість руйнувань житлових будинків. 23 серпня українська ракета потрапила в офіс Дениса Пушиліна за його відсутності. За кілька хвилин було обстріляно готель. Якийсь військовий, вийшовши вперед, кидає: «Це точно був французький або американський снаряд». Повідомлення за адресою.

Повністю зруйноване місто

На південь від Донецька, у напрямку до моря, постає інший світ. Той самий, який Росія нібито звільнила з 24 лютого.

Ціна цього «визволення» лякає. Місто Волноваха повністю спустошене і місцями зруйноване вщент. Це спільна доля багатьох прифронтових містечок, де з 2014 року точаться запеклі бої. Волноваха була зруйнована на 85% – до приходу росіян там проживала 21 тисяча осіб проти 9 тисяч сьогодні.

Російська армія показала журналістам будівельний майданчик лікарні. «Тут буде хірургічне відділення із двома операційними […] лікарня, що відновлюється на базі колишньої, складатиметься з десяти корпусів», — пояснює у відсутність головного лікаря, який покинув місто, директора лікарні Ірина Панасенко.

Дві оточені натовпом репортерів медсестри раді будівництву цієї нової установи. Але директорка знову бере слово, щоб не дати їм висловитися.

Навколо солдати у балаклавах контролюють щільний периметр. Мешканці, які з’являються у вікнах, кричать журналістам, щоб вони не знімали їх пошкоджені будинки. Деякі з російських журналістів носять футболки з літерою «Z» на знак підтримки «спецоперації», яку проводить Кремль.

Щоб якнайшвидше відновити міста на окупованих територіях, Росія звернулася до своїх регіонів взяти участь у діях періоду війни.

У Волновасі більшу частину рахунків оплачує Ямало-Ненецький автономний округ – один із найбагатших газових регіонів країни, що знаходиться в Арктиці. Поряд з його прапором майорить прапор Чечні. Відправлені на фронт проти армії Києва люди Рамзана Кадирова тепер з’являються як виконроби і робітники на будівництвах Донбасу, де в основному працюють місцеві жителі.

«Ми могли б зняти тут фільм про Сталінград»

На південь, на березі Азовського моря, з’являється місто-мученик – Маріуполь. Перша зупинка екскурсії – на околиці, біля великої білої будівлі, яка є виставковим зразком житлових будівель, що є рідкістю і в Росії. Це перший проект розпочатої російською армією в цьому місті масштабної реконструкції. Виблискуюча будівля трагічно контрастує з іншою стороною проспекту – зруйнованою, чорною, обвугленою.

Шрами облоги Маріуполя росіянами, що тривала з 2 березня по 17 травня, вражають. “Ми могли б зняти тут фільм про Сталінград”, – наважується сказати один російський журналіст. Головного ринку, прямо в центрі міста, вже немає, скрізь звисають шматки фасадів, оголюючи інтер’єри квартир. У районі розбомбленого 16 березня театру, який ми перетнули вночі, життя майже немає. Чорне, занедбане місто, в якому автомобілям досі іноді доводиться об’їжджати ракети, що стирчать з асфальту. В інших місцях життя поступово відновлюється. Багатоквартирні будинки зруйновані більш ніж на 90%, приватні будинки – майже на 60%, через що майже 350 000 людей залишили портове місто, в якому до війни проживало 430 000 мешканців. І це – без урахування кількості жертв, яка обчислюється кількома десятками тисяч людей.

Ностальгія за СРСР

У 72 км на захід з’являється Бердянськ. У цих приморських степах війна залишила мало слідів. Частину міст і сіл залишили без бою. На деяких муніципальних білбордах розцвіли російські прапори, але скрізь домінують жовто-блакитні українські кольори. Вивіски та стара реклама досі українською мовою.

Картина, що демонструється Росією, представляє регіон, який вона хоче якнайшвидше обрусити, і в якому противники цього процесу вже не мають права громадянства. Шляхом нашого конвою – великого автобуса, що ескортується військовими машинами – місцеві жителі проводжають нас поглядами спідлоба. У великих містах білборди порожні або прикрашені агітаційними плакатами: «Росія – це щастя», «Ми – один народ», «Росія – це любов», «Росія – це майбутнє». У супермаркетах покупці можуть розплачуватися рублями або українськими гривнями.

Двигун цієї русифікації – видача російських паспортів – набирає обертів. У місті з населенням 107 000 осіб першими їх отримують люди похилого віку. Пухка і усміхнена 58-річна майбутня пенсіонерка Тетяна сидить на лавці і чекає своєї черги. «Це швидко, ми віддаємо документи і за кілька днів отримуємо паспорт», — каже вона. З паперами в руках вона говорить про ностальгію за СРСР. «Я давно за Росію, ми вже жили за цієї країни, за Радянського Союзу. Ми жили дружно, все було мирно, не було кордонів. Ми жили добре, але після 1991 року нас розділили. Навіщо нас поділили? До того, як Америка прийшла сюди пхати свій ніс, все було добре».

Заміна шкільних підручників

За кількасот метрів на лавці розмовляє парочка. Прибуття військового ескорту не залишилося непоміченим. «Це небезпечна тема для розмови, у нас можуть виникнути проблеми, якщо ми занадто багато говоритимемо тут, — ледь чутно вимовляє чоловік. Роботи більше немає, заводи закриті, хтось працює, щоб платити за воду, скрізь бардак». Жінка намагається критикувати, але чоловік плескає її по стегні. «Ми хочемо миру та стабільності, на щастя, ми уникли бомбардувань», — додає він. – З російським паспортом ми поки вважаємо за краще почекати. А щодо референдуму [оголошеного Москвою про приєднання області до Росії, – прим. ред.], то подивимося свого часу».

Вдалині солдати стежать за журналістами не лише для того, щоб їх контролювати, а й з тієї причини, що ризик справді реальний. Шістьма днями раніше в результаті теракту, який приписується українським партизанам, було вбито заступника начальника дорожньої поліції Алєксандра Колєснікова. Колабораціоніст-мер Бердянська Олександр Сауленко у супроводі тілоохоронця. “Ми готові провести референдум, але я не можу назвати вам конкретну дату”, – каже він.

У понеділок окупаційна адміністрація Херсонської області (на захід від Бердянська) – регіону, який нині є об’єктом великого українського контрнаступу – зі свого боку заявила, що призупиняє організацію референдуму. Сауленко запевняє: «Ці атаки ранять та вбивають, а люди тут хочуть миру, добра та процвітання, які пропонує Росія». Вчителька молодшої школи у відповідь на запитання каже: «Звичайно, серце тремтить, коли я дивлюся новини». Журналіст наполягає: «А що про ці зміни думають діти»? «Чи не надто багато питань для мене однієї? У мене можуть бути проблеми… Мені потрібно доглядати дітей, вибачте», — відповідає вона, перш ніж втекти.

Галина Петрівна, яка відповідає за освіту в мерії від Росії, рада, що українські підручники замінили на російські. «Твори, яким навчали наших дітей, виходили за межі правильної літератури. Вони вивчали Бандеру та Шухевича [дві постаті українського націоналізму, які стали лякалами для росіян, прим. ред.]. Ми вилучили їх, щоб відправити до спеціальної служби, яка займається вивченням таких матеріалів». Вона з широкою посмішкою пояснює, що з початком навчального року в школах більше не викладатимуть українську мову, щоб вона «просто й потихеньку» зникла.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

%d блогерам подобається це: