Libération, 8 липня 2022
Автор: Люк Матьє, спеціальний кореспондент із Сіверська
Переклад – Олексій Першко
У похмурій обстановці змучені українські солдати, дислоковані у маленькому містечку Сіверськ, сподіваються на надходження нової зброї. Місцеві жителі коливаються між жахом та стоїцизмом перед бойовими діями. Цього разу з нього досить – він їде. Колишній сільськогосподарський працівник на пенсії Володимир прийняв своє рішення на світанку у четвер. Він протримався до цього дня. Він залишався зі своєю дружиною Олександрою у їхній маленькій квартирі у Сіверську – містечку на українському Донбасі. Його мало обходило, що більше місяця не було ні води, ні газу, ні електрики. Його не хвилювало, що наближається російська армія, і що жителі біжать із містечка, яке перетворилося на зарослий бур’яном привид, де вирішили залишитися тільки найбідніші і проросійськи налаштовані жителі. Він був удома і не збирався їхати.
Але його дружина наполягала, а о 4-ій ранку в четвер стався цей вибух. Мінометний снаряд потрапив у збудовані у дворі будинку гаражі. Вибух підпалив один із них і вогонь перекинувся на решту. Не залишилося нічого, окрім згорілого мотоблоку, старої ванни та купи зламаного металобрухту. На ранок руїни ще догоряли і димилися.
Володимир сидить на стільці перед дверима до під’їзду. У двох коробках та десятці сумок вмістилися всі речі подружжя: продукти, одяг та якісь документи. Він плаче, а коли щось каже – сердиться: «І що ж нам тепер робити? Що? У нас немає ні грошей, ні машини, немає мобільної мережі і немає нікого, хто б нас звідси витяг». Подружжя планує попрямувати до своєї вагітної дочки, яка мешкає в Дніпрі – за 300 км на захід. Його дружина також кричить: «Навіщо вони це роблять? Якщо вони хочуть повбивати один одного, то навіщо стріляти з такої зброї в нас? Що вони хочуть нам показати»? Вона відразу вибачається за свій зрив: «Я вже прийняла заспокійливе. Потрібно, щоб Путін та Зеленський приїхали сюди, сіли за великий стіл та зрозуміли, через що нам тут доводиться пройти. Ми маємо змусити їх піти на розмову. Тільки переговори виведуть нас із цієї війни». Вона плаче. У саду сусід намагається загасити полум’я: у нього в руках пластикова пляшка, яку він поповнює із цебра. Він зробив у кришці пляшки маленькі дірочки, щоб вода бризкала трохи далі.
Килимові бомбардування
Російська армія знаходиться менш ніж за 10 кілометрів від Сіверська і наближається. Це лише продовження обраної в березні стратегії після невдалої спроби захопити Київ: зосередитися на сході країни і просуватися повільно, ведучи інтенсивні обстріли мінометами, ракетами та снарядами, по кілька тисяч снарядів на день. Це дозволило 24-го червня захопити місто Сєвєродонецьк, потім – 3-го липня – Лисичанськ, встановивши повний контроль над територією Луганської області. Наразі зусилля зосереджені на сусідній Донецькій. Якщо Росії це вдасться, вона завершить розпочате 2014-го року, коли захопила частину двох областей сепаратистськими силами. Тоді з’явиться можливість відокремити Донбас від України та приєднати його до Росії.
Ця стратегія килимових бомбардувань призводить до гігантських втрат в українській армії – за даними Києва, від 100 до 200 убитих на день, до яких додаються сотні поранених. Вона виснажує армію, вже пошарпану трьома місяцями інтенсивних бойових дій і більш ніж відверто недоукомплектовану проти супротивника. Але вона також викликає і масову втечу населення – до 90%, що підриває пропагандистські тези Москви, яка представляє свою «спецоперацію» як звільнення проросійськи налаштованих жителів, пригнічуваних нацистською владою. Завойовані міста лежать у руїнах – з усією інфраструктурою, заводами, адміністративними центрами, підприємствами, приватними будинками та багатоповерхівками, які потім доведеться повністю знести та відбудувати заново.
І нехай цього четверга у Сіверську сяє сонце – атмосфера все одно сутінкова. Вулиці пустельні: проїжджають лише нечисленні жителі на велосипедах, зігнута під прямим кутом старенька дрібними кроками тягне за собою візок на коліщатках, бродячі собаки. Тут і там розбомблена садиба або багатоповерхівка, з голим дахом і часто без фасаду. Цивільних машин більше немає, тільки військові та позашляховики, грубо закамуфльовані плямами фарби або засохлим брудом. Один з них, Toyota Land Cruiser, гальмує з сильним шумом. Передня шина порвана, бовтається по колесі. «Ситуація стає серйозною! Швидше сховайтеся»! – кричить водій, солдат із окладистою бородою.
«Найкраще вночі»
За сотню метрів звідси, у спальному районі на сході містечка троє сусідів – Валентина, Ігор та Люба – спостерігають за фронтом, наче дивляться на салют. Вони поставили стільці та невеликий столик із пластику на траві перед входом до будівлі. На цегляному мангалі гріється чайник, є чай та печиво.
Тут Сіверськ закінчується і поступається місцем полям упереміш з гайками, які то спускаються, то піднімаються по горбистій місцевості. Вдалині, приблизно за двадцять кілометрів, видно нафтопереробний завод на околиці Лисичанська. Між двома містами піднімаються клуби диму. Одні чорні, важкі та потужні: горять машини чи підірване обладнання. Інші білі, розпорошені вітром: це горять поля. Постійно долинають вибухи. Канонади свідчать про роботу реактивних систем типу «Град». Прості вибухи – мінометів та артилерійських снарядів. Стрілкової зброї не чути – дві армії знаходяться надто далеко одна від одної.
Українська лінія оборони проходить унизу, вздовж невеликої обсадженої деревами дороги, якою проходять танки. На відстані кількох кілометрів з’являється вертоліт, він летить у бік гаю, стріляє ракетами, що залишають помаранчевий слід, і негайно відлітає. Валентина краєм ока дивиться на нього. «Страх? Він позаду, я вже звикла. Найкраще вночі, скрізь багато вогнів».
До виходу на пенсію вона тридцять років працювала на Лисичанському нафтопереробному заводі. Зі свого стільця вона бачить дим, що піднімається з нього. «Звичайно, це сумно. Але хто б не переміг – українці чи росіяни – буде одне й те саме, ми все одно залишимося рабами». Вона ухиляється від відповіді на запитання, яку армію підтримує – київську чи московську: «Я слов’янка. Тут слов’янська земля, і ця земля – моя».
«Артилерія – богиня війни»
Її сусід Ігор – міцний 50-річний чоловік із остриженим їжачком сивим волоссям – схоже, не надто стурбований станом поля, де він працював до війни: «Так, це воно горить он там». Він категорично проти ідеї від’їзду. «Моя сестра поїхала на самому початку війни і з того часу вже п’ять разів змінила місто. Навіщо їхати? Щоб усе життя бути вигнанцем? Нізащо, я залишаюся». Він не сумнівається у результаті війни. «Росіяни переможуть, вони сильніші. Якби українцям не постачали зброї, все вже закінчилося б, це тільки відтягує фінал». Він посміхається. Його сусідка – 75-річна Люба – ще відвертіша: «Звичайно, я за Росію, я там народилася. І історично тут російська земля. Чим швидше вони переможуть, тим швидше настане мир».
Український підрозділ 80-ї повітряно-десантної бригади переїхав до напівзруйнованої будівлі неподалік. Бійці відпочивають та балакають під деревами, курять цигарки. У їхнього командира, 30-річного капітана Андрія, блакитні очі та червоні від втоми повіки. «Так, це правда, серед населення, що залишилося, дуже багато проросійськи налаштованих. Чекають на «звільнення», як вони кажуть, бачать у нас загарбників. Те саме було і в Лисичанську. А ось у Миколаєві та Одесі [на півдні] було навпаки, там росіяни нікому не потрібні». Кадровий військовий, він достроково пішов у відставку перед початком війни. Але негайно відновив свій контракт і з того часу перебуває на фронті. Його дислокували спочатку на південь, потім на Донбас, у Лисичанськ. «Генштаб правильно зробив, що відвів звідти війська, нас збиралися оточити. Проблема в тому, що коли ми запускаємо одну ракету, то росіяни відповідають десятьма. Коли ми задіюємо одну людину, вони задіють десять. Їм байдуже, якщо вони відправлять деяких своїх бійців надто далеко вперед, на вірну смерть – вони негайно туди відправлять наступних. У них дуже великі втрати». Він каже, що відчув полегшення, дізнавшись про постачання Сполученими Штатами ракетних установок Himars, здатних вражати ціль на відстані 80 кілометрів. «Артилерія – це богиня війни, і нам її потрібно більше. А також протитанкових ракет». Солдат замовкає. Він прислухається до вибухів, що наближаються. «Це ракети летять». Він входить у будинок, за ним ідуть його бійці. Вікна тремтять. Він зітхає.