Libération – середа, 4 травня 2022
Автор: П'єр Алонсо
Здебільшого евакуйовані з розташованих під проммайданчиком «Азовсталі» бункерів – тих, що вижили супроводжували представники ООН і Червоного Хреста. Журналісти Libération зібрали свідчення їх непростих випробувань.
«Я не бачив сонця два місяці». Востаннє це було зимове світло на березі Азовського моря, у Маріуполі, на півдні України. Російське нашестя тільки почалося, і місто-порт ще не стало містом-мучеником. 14-річний Володимир немов народився наново 1 травня, коли сів в один із евакуаційних автобусів, орендованих українською владою та ООН за підтримки Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Два місяці підліток у чорній толстовці прожив під землею на проммайданчику «Азовсталі». «Обстріли були постійними – з суші, з моря, з повітря», – каже хлопець, який нарешті прибув в українську зону: у Запоріжжя, що знаходиться за 225 кілометрів на північний захід від Маріуполя.
Його батько, зарахований до батальйону «Азов», наказав йому сховатись десь на великій території промислового комплексу. Сам же він залишився у глибині – на заводі. Покинути комплекс дозволялося лише жінкам, дітям та старим. «Без армії ми б ніколи не вижили. Вони готували для нас їжу», – розповідає підліток, щоки якого помітно рожевіють на травневому сонці. Коли ж їжі не вистачало, солдати варили їм кашу з усього, що росло поблизу: лопухів і трави. Володимир – один із 101 бранців обложеного Маріуполя, які змогли покинути бункери «Азовсталі» завдяки цій безпрецедентній операції. З цієї сотні 69 врятованих вирушили до Запоріжжя, решта воліли залишитися у родичів у Маріуполі. Лише одній людині – співробітнику міліції – російська армія не дозволила покинути територію. У вівторок о 16.30 п’ять автобусів в’їхали на стоянку під знаком «Епіцентр» – пункт прибуття для всіх, хто залишає територію, що контролюється російською армією на півдні України. Разом із біженцями з інших населених пунктів навколо Маріуполя з автобусів вийшли 127 людей.
«Все згоріло»
Еліна Василівна – посіріла шкіра та зелені очі – ридає, згадуючи мешканців свого бункера, які не змогли виїхати. «Їх теж треба евакуювати», – каже ця огрядна жінка, якій можна дати на десять років більше. За два місяці вона лише двічі виходила на поверхню та спостерігала запеклість боїв. «Ввечері ми лягали спати, не знаючи, чи прокинемося наступного ранку». «У нас були якісь запаси їжі, ми їли потроху щодня, навіть собаку вдавалося погодувати. Коли ж їжі більше не стало, солдати попросили убити її». Вона знову плаче. Пам’ять про мужність українських воїнів знову проливається бальзамом на її серце: «Вони самі голодували, але приносили їжу нам»! Відрізаній від світу, їй іноді вдавалося почути його відлуння по радіо. Вона віддала перевагу рішенню залишитися в Україні – знову підкреслює вона. «Тут я народилася». З автобуса, що супроводжувався джипами МКЧХ, вона востаннє побачила своє місто в неділю. «Все було чорним, усе згоріло і перетворилося на попіл. Я щаслива, що опинилася тут». Вона сумує за дорогою їй особою – своєю 82-річною матір’ю, від якої в неї немає жодних звісток. Мамою, що заспокоювала її перед війною. «Вона переконувала мене не панікувати, казала, що Путін не посміє, що це неможливо». У Маріуполі ж відбулося найгірше. «Як це могло статися у 21-му столітті? Прийти до своїх «близьких», щоб зробити таке? Що коїться у їхніх головах»?
Інна посміхається. Незважаючи на пережитий жах, натовп, камери та мікрофони – у цієї іншої сорокарічної жінки умиротворене обличчя. Її дочка поклала голову матері на плече. «Сьогодні було б рівно два місяці», – каже мати. «Два місяці у темряві «Азовсталі», без інформації, без інтернету». «Ми звикли там жити…». Але вона так і не змогла звикнути до присутності «окупантів»: «Росіяни сказали, що ніхто не прийде рятувати нас», – розповідає Інна. Вона жила у різних бункерах комплексу. А коли зрештою змогла покинути це пекло, російські солдати зустріли її погрозою: «Тікайте, але ми вас знайдемо».
Цей конвой, «вирваний» завдяки візиту Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша до Москви – став результатом довгої епопеї тривалістю у майже 48 годин. За словами губернатора Запорізької області, автомобілі були змушені перетнути 26 блокпостів. У мирний час цей шлях займає дві з половиною години. За словами начальника приймального пункту в Запоріжжі Олексія Савутського, з початку війни цей шлях здолали близько 35 тисяч мирних маріупольців.
Евакуйовані мали піддатися численним російським перевіркам. Усі пройшли через «фільтраційний табір» у селі Беземен під Маріуполем, – розповідає Катерина, молода жінка у строкатій куртці: «Солдати обшукували багаж, телефони, читали повідомлення. Доводилося роздягатися, декому навіть повністю. Вони шукали жінок, чоловіки яких були солдатами. Нам сказали, що обов’язково знайдуть їх і надішлють їхні голови в коробках. Також нам ставили питання про позиції солдатів, про глибину бункерів на «Азовсталі».
Якщо ця колона за своїм безпрецедентним характером і привернула до себе особливу увагу, то анонімні герої продовжують намагатися рятувати мирних жителів – їздити до Маріуполя, незважаючи на обстріли та ризик бути заарештованими росіянами або їх поплічниками. Сергій – один із них. Він настільки уникає можливої слави, що відмовляється фотографуватися. Чоловік років п’ятдесяти з м’язистими руками насилу знаходить у собі сили розповісти: на самому початку війни, перебуваючи в Києві, він вирішив вирушити допомагати мешканцям свого рідного міста Маріуполя. 23 березня разом з ним із обложеного міста змогли виїхати семеро людей. Він знову повернувся назад і виїхав у понеділок із новими вижилими, цього разу підібраними в готельному комплексі неподалік портового міста. «Будинок одного з чоловіків, яких я мав забрати, згорів, і він сам разом із ним» – каже Сергій.
Розтрощене скло
54-річна Тетяна – жінка з дуже блакитними очима – добралася до Запоріжжя разом із мамою завдяки солідарності українців, які допомагали їй у дорозі – наголошує вона. Зі свого будинку в Маріуполі вона бачила щоденні обстріли «Азовсталі». Вона захоплюється опором українських сил. «Полк «Азов» – це наші 300 спартанців! Те, що вони зробили, увійде в історію, їх подвиг винятковий» – видихає голосом, що зривається від емоцій, ця солідна жінка з скуйовдженим світлим волоссям.
Вийшовши з сімейної машини по обіді в понеділок, Данило переможно скидає руки. Вікна його автомобіля розтрощені, а кузов зрешечений уламками від вибуху, що трапився «за п’ять метрів»: «У Маріуполі вижити було дуже складно. Тяжко, страшно, але ми це зробили», – тріумфує 16-річний юнак, на шкірі якого все ще видно сліди підліткового віку. Разом із батьками та молодшою сестрою вони майже два місяці ховалися на човні. Спочатку вони переїхали до дідуся, але одного ранку прокинулися від диму і недалекого вибуху: у сусідній будинок потрапили. Сусідський син знайшовся мертвим під завалами. «Мати страшно кричала», – згадує Данило. Незабаром вони перебралися на портовий буксир.
«Азовсталь» досі обстрілюють, тоді як скрізь стало тихо», – додає він. «У Маріуполі, як і раніше, багато людей, вулиці порожні, але у будинках ми бачимо, як люди щось готують і діляться їжею. Усі дуже згуртовані». Путін так і не зміг взяти місто, незважаючи на обрушені на нього тонни сталі, як і не вдалося йому відрізати тихе портове місто від Азовського моря.