Libération, 30 червня 2022
Інтерв’ю брала Вероніка Дорман Переклад – Олексій Першко
У короткому есе історик аналізує бачення Росії Владіміром Путіним з часу його приходу до влади – бачення, засноване на силі, націоналізмі і ностальгії за Радянським Союзом. Історик Ніколя Верт, який спеціалізується на радянському періоді, аналізує в невеликому есе в серії «Tracts» бачення Владіміром Путіним історії, яке призвело його до вторгнення в Україну і повороту спиною до Заходу через тридцять років після падіння СРСР. «Контроль за історичною пам’яттю, за інтерпретацією минулого є для [Путіна] суттєвою проблемою», – пише історик у своєму есе “Poutine, historien en chef” (“Путін, шеф-історик”, серія “Tracts”, вид. Галлімар).
Двома словами, яку історію розповідає собі Володимир Путін? Яким є його погляд на історію Росії? Якими є його джерела натхнення?
Це бачення куди більшою мірою навіяно Ніколаєм I-м, Сєрґєєм Уваровим [його вкрай реакційним міністром освіти (1786-1855 – прим. ред.)], ніж будь-якою марксистською або псевдомарксистською ідеологією. Рішуче ствердження російського шляху розвитку, докорінно відмінного від шляху Європи, відповідає найреакційнішій слов’янофільській думці. Путін бере на озброєння знамениту уварівську «тріаду»: православ’я, самодержавство, національний дух, просто помінявши місцями перші два терміни. «Вертикаль влади» (термін, якому Путін віддає перевагу перед самодержавством, але який переважно має те саме значення) передує в нього православ’ю. Що ж до «національного духу», недосконалого перекладу поняття «народність» [від кореня narod, «народ», прим. ред.»] – це звеличення певної властивої по собі мудрості народу, який керується «національним духом», тобто «російським патріотизмом». Певна невід’ємна якість саме російського народу, яка відрізняє його від інших… А що ж це за російський народ, як його уявляє собі Путін? Звичайно, це росіяни, але ж і українці з білорусами…
І до цих «традиційних цінностей» додається ще й радянська спадщина?
Так, актуалізація цієї старої слов’янофільської основи – лише один із елементів путінської ідеології. Путін насамперед є чистим продуктом совєтизму. Новий національний наратив пропонує також разючий синкретизм між слов’янофільством та радянизмом, між царським минулим та радянським досвідом, позбавленим комуністичної мішури, «декомунізованим». Примирення цих двох антагоністичних періодів здійснюється навколо прославлення великої «вічної» Росії та сильної держави, здатної захистити країну від зовнішньої загрози.
Виходить абсолютно барочна суміш, не здатна встояти перед раціональним аналізом. З цієї суміші Путін викльовує дрібні елементи: наприклад, він витягує фігуру Леніна як головного зрадника на чолі банди більшовицьких фанатиків, що зрадили інтереси Росії, підписавши з німцями принизливий Брест-Литовський мир [договір, укладений у березні 1918-го року новим більшовицьким режимом з Німецької імперією з метою покласти край Першій світовій війні – прим. ред.]. Помилка, яку «спокутував» (саме такий термін використовує Путін) Сталін через двадцять п’ять років, і яка призвела СРСР до перемоги над нацизмом наприкінці «Великої Вітчизняної війни». Одним словом, історичне попурі.
І в чому сенс такого «попурі»?
Росія, заснована на силі, на могутності, на ностальгії за Радянським Союзом. Але питання ще й у тому, де саме закінчується Росія? Що таке Росія без своєї Імперії? До моменту розпаду СРСР вже кілька століть Росія не опинялася «обідраною» до такої міри, без усіх своїх територіальних складових як на Заході (Україна, країни Балтії, Білорусія), так і на Сході (Середня Азія) і на півдні (Кавказ) – словом, без того, що становило царську імперію, і що більшовикам вдалося відтворити в іншій формі з 1918-го по 1991-й рік. Чи хоче Путін відновити межі СРСР? Питання дуже складне. Очевидно, що у його свідомості країни Балтії, ймовірно, таки втрачені, але Україна та Білорусь залишаються у сфері тієї розширеної Росії, якої він прагне.
Звідки він черпає свої аргументи щодо України, існування якої він заперечує і на національному, і на державному рівнях?
Він черпає їх у таких помітних російських істориків XIX-го століття, як Соловйов (1820-1879) або Ключевський (1841-1911), які наполягали на безперервності та єдності російської держави від Києва – «матері всіх російських міст» – до Москви. Як і на єдності «великоросів» (росіян), «малоросів» (українців) та «білоросів» (білорусів), що розглядаються як один народ.
Чому для України використовується термін «денацифікація»?
«Нацист» – це термін, який викликає негайну реакцію, це звичайна справа для будь-якого росіянина. Нацист – це абсолютний ворог. З 2014-го року український режим прирівнюється до фашизму, нацизму. У цьому нема нічого нового. Путін підключився до того, що було давно готове, до інструментів, до мови. Це нас – на Заході – приголомшив термін «денацифікація», а для Росії він цілком звичайний, узятий із пострадянського ідеологічного багажу та запроваджений багато років тому.
Але чи не російський режим сьогодні схиляється до фашизму, як часто кажуть?
Мені не дуже подобається термін «фашистський» стосовно сьогоднішнього російського режиму. Як історик я сказав би, що фашизм – це щось дуже конкретне: чітко визначене історично, економічно, політично. Але багато хто схильні застосовувати цей термін стосовно чого завгодно. У Росії ми маємо справу не з фашистським режимом. Це ультранаціоналістичний та авторитарний режим, який не поважає прав людини та не дотримується міжнародних правових норм.
Як ви поясните той факт, що Путіну вдалося переконати стількох росіян? Це результат тієї меморіально-історичної політики, яка триває вже двадцять років?
Широко. Щоб зрозуміти, що відбувається сьогодні, ми повинні повернутися на тридцять років тому і спробувати зрозуміти цю грандіозну інволюцію на основі того, що було звільненням слова, історії, приголомшливим подихом свободи висловлювання в десятиліття, що почалося приблизно з другої половини 80-х і тривало до кінця 90-х. Але поступово суспільство втомилося переказувати темні сторінки радянизму, оголені перебудовою. Меморіальний проект Путіна відповідає потребам суспільства у відродженні гордості після приниження 1991-го року, поразки СРСР холодній війні, розпаду радянської імперії, втрати сфери впливу у Східній Європі. Я думаю, що переважна більшість населення (три чверті?) схвалює та підтримує новий національний наратив Путіна.
Якими є основні «злочини проти історії», якщо використовувати розроблену істориком Антоном де Батсом (Antoon de Baets) термінологію, – проти пам’яті, вчинені Кремлем за останні двадцять років?
Найсерйознішим «злочином проти історії» було переслідування незалежних істориків. Я маю на увазі, зокрема, засудження до п’ятнадцяти років колонії суворого режиму Юрія Дмитрієва – чудового історика сталінських репресій, активіста «Меморіалу», першовідкривача одного з найважливіших братських поховань часів Великого терору 1937-1938 років. – урочища Сандармох у Карелії. Його без жодних доказів звинуватили у педофілії. Нагадаю, що Юрій Дмитрієв був – винятковий випадок у новітньому російському юридичному літописі – виправданий у першій інстанції до того, як прокуратура подала апеляцію. На думку всіх незалежних спостерігачів, щодо Дмитрієва не було справедливого суду; за п’ять років між його арештом та остаточним засудженням було порушено всі стандарти закону.
Крім цієї символічної справи, протягом кількох років влада вела організований наступ проти громадської організації «Меморіал», яка була остаточно розпущена у грудні 2021-го року. «Меморіал» був найстарішою, найбільш символічною і поважною російською громадською організацією, місією якої з 1989-го року був захист пам’яті про масові репресії в СРСР, що все більше і більше стирається з часом, а також захист дедалі більше зневажених у путінській Росії прав людини. До інших «злочинів проти історії» належать спроби ревізії місць масових убивств, зняття меморіальних дощок, встановлених «Меморіалом» на місцях утримання під вартою та розстрілів політв’язнів при Сталіні. А ще й усі форми цензури, закриття архівів, які мали бути розсекречені…
Чи є 24 лютого 2022-го року історичною датою, поворотним пунктом в історії Росії?
Між українцями та росіянами щось безповоротно розірвано на десятиліття. Це жахлива прірва, безпрецедентна подія для цих двох країн. Українська ідентичність безперечно викристалізувалася з початком війни у фундаментальному розриві з Росією. Для Росії це перша за століття війна не за життя, а на смерть проти сусіднього народу. Це велика помилка, яку я досі не можу до кінця пояснити собі. Ніхто з моїх друзів-істориків, українців чи росіян не міг собі навіть уявити війни такого масштабу.
Незалежно від результату війни, як ви уявляєте собі період, що відкривається тепер для Росії і для російської історії? Росія обрала за краще для себе повністю відвернутися від Європи, розіграти євразійську карту. Але це ілюзорно, китайці скористаються послабленням Росії. Це втеча у майбутнє. Глобальний розрив. Чи пов’язано все це виключно з долею однієї людини – Владіміра Путіна – або ж такий порядок речей буде потім підхоплений, посилений і продовжений – я не можу сказати. Але 2022-й рік – це момент радикального «розлучення», як і розгін «Меморіалу», який ще минулого року був абсолютно немислимим. Дві ці події – одна з внутрішньої політики, а інша із зовнішньої – є двома сторонами одного і того ж розриву з останніми тридцятьма роками.