Одеса: на покинутих пляжах

logo_reportage

Libération, 31 липня 2022

Автор: Стефан Сьоан  Переклад – Олексій Першко

Перлина Чорного моря переживає далеко не найкраще своє літо і тепер є лише тінню самої себе. Через страх перед ракетами та морськими мінами його покинули туристи. Жителі, що залишилися, намагаються зберегти колишній образ міста. Закривши свої причали для Росії. У місті їх називають «фанатиками» – це одесити старшого віку, які зробили солону воду та сонце своєю релігією. У ранкові години під пекучим промінням сонця вони спускаються сходами на пляжі – в потертих шльопанцях і з продуктовим пакетом у руках. Вони приймають розслаблені пози, щоб підставити під сонце дрібні складки і без того засмаглого тіла. У цьому заснованому герцогом Рішельє місті вони – королі та королеви. Опівдні вони залишають пляжний пісок сім’ям, потім – полчищам гуляк, південних красунь та зірок інстаграма, які з настанням темряви вирушають у подорож лабіринтами пляжної Аркадії – від стриптиз-клубу до модної техно-дискотеки, в галасливій качці міста, яке ніколи не спить.

Ось тільки все це історії з минулого. Вже забутий спогад про минуле літо. З іншого життя. Коли понад три мільйони туристів щоліта наповнювали Одесу та її пляжі – головне морське та тусовочне місце України. Цього вівторка наприкінці липня на популярному пляжі Ланжерон «фанатики» і досі там. Але вони зовсім самі. За покликом душі. Як ця 62-річна Тетяна у чорному бікіні, яка щосили намагається витягти свого 5-річного онука Колю з рушника, в який він загорнувся, ніби захищаючись від невидимої небезпеки. «З початком війни малюк більше не хоче ходити на пляж, він боїться бомбардувань, – каже вона. – Але сьогодні вранці я його змусила, бо діти не можуть нескінченно сидіти на чотирьох стінах»!

Порядок устрою світу Тетяни теж зруйнований, адже з початком чудових днів доступ на пляжі закрито. Розгублена пенсіонерка досить безглуздо сидить на розпечених дерев’яних планках Ланжеронського причалу, відокремлена від каміння та піску смужкою червоно-білого пластику. Ми не можемо жити без моря, розумієте? – розпалено пояснює вона. – Для нас літо – це значить купатися, плавати, засмагати, смажити рибу на грилі. Ось що означає бути справжнім одеситом, ви навіть уявити не можете, наскільки це сумно! Але цього року міни у воді є скрізь, вони переміщаються з вітрами та течіями. Ми знаємо, що вже були нещасні випадки».

Любителі купатися вішають на мотузочки відра, щоб облитися морською водою

Вся берегова лінія наразі класифікується як стратегічна зона. Цієї зими, коли російська армада підійшла надто близько до Одеси, українська армія замінувала входи в порт. Але точно знати, де плавають усі міни, неможливо. З початку липня на мінах у цьому районі підірвалися як мінімум двоє купальників: відпочиваючий із найближчого курорту Затока під час нічного купання у свій день народження та безрозсудний біженець із Донбасу. «Фанатикам» довелося винаходити нову схему. Не маючи можливості купатися в морі, вони вішають на мотузочки відра, черпають морську воду з понтона і дещо безглуздо перекидають їх собі на голову та тіло. «А для душі корисно», – філософствує Тетяна.

Це літо війни, коли пірнання головою вперед стало адміністративним порушенням – чоловіче населення міста візуально розтануло. На узбережжі, наприкінці Французького бульвару, переважають пенсіонери та дівчатка-підлітки. Чоловіки служать в армії, допомагають армії або ховаються, щоб не потрапити до неї достроково. «Нам, молодим, ще складніше, тому що поліція проводить облави на пляжах або в рідкісних кафе, що залишилися, – зізнається 30-річний кінооператор Сергій на пляжі Лагуна, в красивій кам’янистій бухті, де деякі порушники заборони продовжують купатися. – Як тільки поліцейські знаходять чоловіка віком від 18 років, то перевіряють документи, і нас можуть одразу ж відправити у військкомат».

По дорозі до центру розпечене повітря розриває інший ритм – різка тривожна сирена і стакато кулеметів протиповітряної оборони, яка чверть години намагається розстріляти російські розвідувальні безпілотники над містом. По автомобільному радіо монотонний голос диктора повідомляє, що того ж ранку залп ракет повністю знищив цілу вулицю в Затоці – на південь від Одеси, на стратегічній трасі до Румунії. «І як нам у цій ситуації залучити туристів? Неможливо переконати киян, щоб вони приїжджали до Одеси, коли купатися в Дніпрі в Києві значно безпечніше», – зітхає 25-річна власниця оформленого у футуристичному стилі Маяковського невеликого «бутік-готелю» Віолетта Скринник.

«Мої єдині клієнти – це одесити, які готові платити за хороший номер у готелі у своєму власному місті, щоб змінити обстановку», – продовжує молода жінка, оборот закладу якої скоротився удесятеро. «Мені здається, сама думка про відпустку стала табу, – каже Віолетта, чий чоловік воює у лісах Донбасу. – Стало вульгарно говорити: «Я втомився, мені потрібна відпустка». Сама думка про відпочинок, про те, щоб добре провести час – зникла, принаймні на час війни». Космополітична Одеса раптово залишилася наодинці сама з собою, зі спорожнілими вулицями. Автомобільний потік зменшився настільки, що чути навіть вітер у листі, яке в Україні в липні вже починає жовтіти.

«Тепер тут усі діти розмовляють українською»

У місті є щось вицвіле. Подібно до афіш концертів, які ніколи не відбудуться. У червні в Одесі мала виступити російська рок-група «Сплін», оскільки петербуржці, як і раніше, дуже популярні в Україні. «У мене все дуже просто, я просто перестав слухати російську музику, одразу вимикаю», – рішуче заявляє 37-річний журналіст і фотограф-аматор Єгор Терентьєв, який щойно відкрив фотогалерею на вулиці Ланжерон. «І все ж таки мій улюблений гурт – це «Мумій Тролль» [легендарний рок-гурт із Владивостока, популярний на всьому пострадянському просторі, – прим. ред.]! Я був на їхньому концерті тут у серпні минулого року. Тепер усе скінчено, я більше не можу їх слухати».

Син винороба з невеликого містечка Шабо на південь від Одеси Єгор приїхав до Одеси у віці 17-ти років. Він змішаної крові – трохи німець, трохи молдаванин, як і всі ці хлопці з Бессарабії. Російськомовний, бо на півдні всі національності поєднуються в одному одеському культурному казані. Українець, але не абсолютно, у місті, де 30% населення дивляться російське ТБ – настільки потужні кримські передавачі. «П’ять років тому я зустрічався з дівчиною, якій подобався Путін, і вона заявляла про це на повний голос, – усміхається Єгор. – Тоді всі просто казали їй: «Ну, ти трохи ненормальна»! А потім сталося ось що. Я знаю, що з того часу ця дівчина стала цілком соціально ізольованою, позбавленою друзів. На початку війни вона вже викладала фотографії Зеленського у Facebook».

Для Єгора війна стала серйозним переломом. Досить нейтральний у минулому, юнак мимоволі змінився. «Тепер коли прилітає ракета, я автоматично починаю волати українською! Не знаю, як описати те, що я відчуваю – це суміш страху, ненависті, але водночас і глибокого бажання більше не мати нічого спільного ні з чим російським, – продовжує він. – Я вірю, що Одеса стане таким самим українським містом, як усі інші. Тепер тут усі діти розмовляють українською. Якщо прийдуть росіяни, одесити захищатимуться зі зброєю в руках. Яка різниця, якщо вони самі вирішили, що це російське місто: у такому разі хай спробують захопити Маленьку Одесу!» – район у Нью-Йоркському Брукліні.

Вулиця Дерибасівська майже порожня. Біля облуплених стін старих імперських банків бабусі просять грошей на тлі девальвації гривні. У липні сходи величного оперного театру мала прикрасити червона килимова доріжка Одеського міжнародного кінофестивалю – маленьких Канн Чорного моря. Тепер же театр «прикрашений» мішками із піском. Сусідній готель «Моцарт» був експропрійований владою на початку війни, як і кілька інших закладів із «зайвим» російським капіталом. На спуску у бік порту Потьомкінські сходи заблокував блокпост. Статуя Дюка Рішельє також прихована мішками. А площу Єкатеріни II зараз укріплено.

«З початку війни до нас надійшло 144 звернення про перейменування вулиць, – каже краєзнавець та член комісії з історії та топоніміки муніципалітету Олександр Бабич. – Здебільшого це назви, пов’язані з російською географією – Байкальська, Уральська, Сахалінська вулиці … Але постає і питання про художників або вчених, на зразок Льва Толстого або Дмитра Менделєєва, у підході до яких потрібна велика обережність, – розмірковує історик. – Ми розглянемо значення кожного імені, його місце у світі мистецтва та ставлення до України. Ми в комісії прагнемо ліберального процесу: наша позиція – це не уподібнюватися більшовикам 1917 року, не бути вандалами».

«За Україну чи за Росію, але не між ними»

І чи взагалі переживе війну Єкатеріна ІІ, засновниця міста? «Проблема в тому, що і вона, і Хосе де Рібас, і герцог Рішельє, і граф Воронцов – всі вони були імперськими намісниками, тоді доведеться перейменувати все місто! – сміється Бабич. – Особисто я вважаю, що ми можемо зберегти статую Єкатеріни II, прибравши з неї всі імперські символи та замінивши їх інформацією про шкоду, яку Російська імперія завдала українцям. Тоді вона стане антигероїнею нашого міста». Для Олександра Бабича одесити перебувають у процесі «проходження дуже складного психологічного періоду: перерізання пуповини з Росією».

Пушкін, Гоголь, дружба між братніми народами – цей дискурс вже не проходить. «Як можна любити країну, яка посилає своїх солдатів вбивати наших дітей та ґвалтувати наших жінок? Толерантність та розуміння інших світоглядів завжди були частиною одеської культури, – продовжує Бабич. – Але війна наголошує на біполярному світогляді: ти або за Україну, або за Росію – неможливо бути між ними».

У своїй гідній звання музею квартирі 67-річний Євген Голубенко курить на балконі, спостерігаючи за заходом сонця. «Одеса не російська і не українська, вона – світ у собі: справжні одесити вірять, що вони унікальні, незамінні, розумніші і смішніші за всіх інших, що їхні жінки найкрасивіші», – стверджує видатний художник-постановник, чоловік великої покійної кінорежисерки Кіри Муратової. Будучи свідком золотого віку одеських кіностудій, він бачить, як місто змінюється на очах: ​​«Люди починають говорити українською, бо хочуть, а не тому, що мають».

Дійсно, тут є й «ватники», ці потенційні посібники росіян, найрадикальніші з яких вирушили до Херсона на початку війни. «Але проросійських виступів наразі немає, тому що коли на Одесу впали перші ракети, ватники усвідомили, що ракети не обирають своїх жертв». А ось до інших «фанатиків Одеси» артист ставиться з насторогою – не до тих, що на пляжі, а до тих, хто любить своє місто найбільше за все в світі. «Вони не люблять Росію та диктатуру, але Одеса їм подобається навіть більше, ніж свобода, – каже він. – Тож часом доводиться чути: давайте зробимо, як у Парижі 1940-го року – здамося, а потім якось викрутимося. Половина мешканців готова піти на компроміс, аби не зруйнували їхнє священне місто».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

%d блогерам подобається це: