Libération, 1 листопада 2022
Авторка: Леа Массґен Переклад - Олексій Першко
Засновниця Українського центру громадянських свобод – удостоєної Нобелівської премії миру неурядової організації – наполеглива українка збирає докази скоєних Росією військових злочинів. Говорити про себе, коли присвячуєш своє життя іншим… Завдання не з простих… Олександра Матвійчук вважає за краще годинами розповідати трагічну історію 4-річної дівчинки, відірваної від матері в місті-мученику Маріуполі. Чоловіка, якого російські солдати катували настільки, що йому вирвали нігті і відрізали пальці. Або вбитої наприкінці квітня у своїй київській квартирі журналістки внаслідок чергового обстрілу. З 2014-го року і з початком війни на Донбасі юристка, що спеціалізується на захисті прав людини, уважно вислухала сотні українців, які вижили: «яких викрадали, піддавали тортурам або ґвалтували» під час російської окупації.
Під час нашої зустрічі активістка з ангельським обличчям, яка без особливого результату намагається приховати темні кола під очима, дає зважені та впевнені відповіді. Емоції контролюються. Аж до найбанальнішого питання, яке сама вона не наважувалася поставити собі 243 дні: «Як справи?». Її довгі пальці піаністки комкають пом’яту носову хустку. Її блакитні очі червоніють. Вона вагається, приголомшена, перш ніж трохи зніяковіло визнати: «Гарне питання». «Чесно кажучи, незважаючи на весь мій досвід, я не була готова до подібної жорстокості. Ніхто не може бути готовим до цього». Однак дуже швидко бере гору альтруїзм: «Ці драматичні моменти дозволили нам висловити нашу волю до майбутнього, стати кращими, ніж ми були. Звичайні люди роблять незвичайні речі».
Військові злочини
Початок повномасштабного вторгнення 24-го лютого спричинив хвилю безпрецедентних звірств в Україні. Олександра Матвійчук навіть перейняла елементи цинічної мови міжнародних кримінальних юрисдикцій, які вона засуджує: «Я помітила, що більше говорю цифрами, ніж іменами. Масштаби військових злочинів збільшилися настільки, що перерахувати всі історії стало неможливо”.
Самовідданість та професіоналізм 39-річної юристки щойно були відзначені престижною Нобелівською премією миру. Її організація, яка відповідає за збір доказів скоєних Росією військових злочинів – Український центр громадянських свобод (ЦГС) – є одним із трьох лауреатів премії 2022-го року, разом із білоруським активістом Алесем Бяляцким та російською громадською організацією «Меморіал». Можливість відзначити «зусилля людей, які десятиліттями боролися проти спільного зла» – пояснює вона, щоб поставити крапку в суперечці, згідно з якою рішення про нагороду слов’янської трійці вписувалося б у кремлівський наратив.
Але Олександра Матвійчук не з тих, хто хвалиться. Цього сонячного понеділка вона відвідує конгрес, на який у Парижі збираються правозахисники з усього світу. Вона залишає Україну вдруге за сім місяців війни. Дивне відчуття перенесення з пекла у світ, який, як вона думала, зник. «Коли я вперше виїхала із країни, мені було дуже погано. Люди гуляють, про щось говорять за кавою. Нормальне життя… За винятком того, що сьогодні я знаю, наскільки крихка ця нормальність».
«Будьте на правильній стороні історії»
У розкішному оздобленні приймальних залів ратуші маленька жінка з тендітним силуетом і в довгому червоному пальті між двома сотнями запрошених бродить, ніби зомбі, що повернулася з країни мертвих. Деякі з гостей окликають її та обіймають. «Щойно вона входить до кімнати, час зупиняється», – у захопленні каже один із організаторів.
Олександра Матвійчук народилася 1983-го року в Києві [м. Боярка Київської області – прим. укр. ред.] у сім’ї вчительки та лікаря і вже у дуже юному віці вирішила присвятити себе захисту прав людини. Під час навчання вона познайомилася з кількома радянськими дисидентами, «готовими пожертвувати життям для боротьби з несправедливістю». Особливо на неї вплинув український філософ та письменник Євген Сверстюк, політична боротьба якого привела його спочатку до таборів для інтернованих, а потім до заслання. У віці 24-х років 2007-го активістка заснувала ЦМР, а потім координувала ініціативу Євромайдан SOS з надання правової допомоги жертвам жорстоких репресій революції Майдану.
З 24-го лютого свій день Олександра Матвійчук починає з одного й того ж ритуалу: переконатися, що всі члени її родини живі. Заміжня за державним службовцем, вона хоче почекати до «виконання [своєї] місії», і лише потім обзавестися дітьми. Нині її інтереси обмежуються читанням книг із міжнародного права. Потім вона прокручує стрічку новин із України на своєму смартфоні. У Твіттері вона впливова особистість, яка закликає своїх 190.000 передплатників: «Будьте сміливими! Будьте на правильній стороні історії!» Оптимістичний заклик.
«Розірвати коло безкарності»
Соціальні мережі є частиною її стратегії захисту інтересів. Вона регулярно закликає міжнародне співтовариство пролити світло на порушення прав людини з боку Росії у своїй країні. З початку вторгнення ЦМР вже виявив понад 21.000 військових злочинів Росії: масові страти мирних жителів, навмисні підриви лікарень, шкіл або житлових будинків, удари по гуманітарних коридорах тощо. Зокрема, її групи провели розслідування в містах Буча та Ірпінь, де після російського розгрому на Київщині було виявлено безліч трупів мирних жителів зі зв’язаними за спиною руками. Це лише «верхівка айсбергу», запевняє юристка. З розчарованим виглядом вона люто ганьбить «безкарність», якою десятиліттями насолоджувався Владімір Путін. «Російські війська чинили військові злочини у Чечні, Грузії, Малі, Сирії, Лівії без жодних наслідків. Кремль почав вірити, що може робити все, що забажає. Світ повинен зрозуміти, що міцного миру не буде, якщо ми не розірвемо коло безкарності».
Олександра Матвійчук вказує на недосконалість судової системи: українську прокуратуру перевантажено, а Міжнародний кримінальний суд обмежився розслідуванням лише кількох справ. Хто відновить справедливість для сотень тисяч жертв цієї війни? – каже вона із засудженням. – Коли ви пізнали пекло, і це не метафора, вам потрібно не лише відновити своє життя, а й відродити віру в те, що справедливість є можливою, навіть якщо це забере багато часу”.
Вдихнувши свіжого повітря, за кілька днів адвокатка повернеться до Києва. «Путін прагне повернутися до минулого, але ми обрали майбутнє. Я не знаю, чим закінчиться моя особиста історія, адже я живу в Україні, але не сумніваюся, що справедливість та свобода рано чи пізно переможуть».
8 жовтня 1983 р. Народилася у Києві [м. Боярка – прим. укр. ред.].
2007 р. Створення Українського центру громадянських свобод (ЦМР).
2013 р. Координує ініціативу Євромайдан SOS.
7 жовтня 2022 р. ЦМР отримує Нобелівську премію миру.