Павєл, російський солдат, який втік: «Ми не мали права нападати на Україну»

logo_svidoc

Libération, 26 серпня 2022

Авторка: Вероніка Дорман  Переклад – Олексій Першко

Провівши вісім тижнів на передовій, Павєл Філатьєв зрештою залишив свою частину. У Мережі він опублікував текст, що викриває тяжкість боїв і непідготовленість військ. Він розповідає. «Ця довбана війна ніколи не мала починатися. Ми не мали морального права нападати на іншу країну». Павєл Філатьєв у гніві. Кілька тижнів тому 34-річний десантник утік із Росії, виливши свій гнів на папері. Наприкінці липня він опублікував у соціальних мережах 141 сторінку нервового та пекучого машинописного тексту, де описи стану розвалу російських збройних сил чергуються з розповідями про проведені на південному фронті війни тижні. Текст має назву «ZOV» – три літери, виведені на російській бронетехніці, яка 24-го лютого вторглася в Україну з півночі, сходу та півдня. На російській мові вони також утворюють слово «зов». «Моєю метою було розповісти про те, що я пережив, відверто, як є, як на сповіді», – каже сержант, який залишив свій підрозділ.

Зі свого готельного номера, місцезнаходження якого не розкривається, Павєл з ще коротким волоссям, але вже з кудлатою бородою, по відеозв’язку повторює нам (Liberation) свою історію, прикурюючи наступну сигарету від попередньої. «Мені нема чого втрачати, я поїхав з Росії, у мене немає ні дружини, ні дітей, я відповідаю тільки за себе», – попереджає він відразу. Військовослужбовця 56-го десантно-штурмового полку, що базується в Криму, Павла було відправлено на Південний фронт з перших днів російського вторгнення – він дійде до Херсона.

«Два місяці бруду, голоду, холоду та поту»

«Ми перетнули кордон 24-го лютого, не знаючи, куди їдемо. Спочатку, коли ми опинилися на фронті, я думав, що бої йдуть скрізь, у тому числі й у Росії, що ситуація серйозна, що НАТО справді напало на нас, що ми маємо виконати свій обов’язок щодо захисту Батьківщини», – говорить він з відтінком гіркоти та іронії в голосі. Йому знадобиться п’ятнадцять днів, щоб зрозуміти, що війна – це вторгнення, односторонній наступ, агресія Росії проти суверенної країни. «З цього моменту я більше не хотів брати участь у тому, що відбувається, але з багатьох причин не міг залишити поле бою». Він залишиться на лінії фронту вісім тижнів.

«Два місяці бруду, голоду, холоду, поту та відчуття близької смерті. Шкода, що журналістів не пускають до нас на передову. Ось чому країна не може побачити своїх погано вимитих, брудних, худих і роздратованих десантників… воюючих проти цих впертих українців, котрі не хочуть дати себе денацифікувати? Чи проти своїх бездарних командирів, не здатних хоча б обмундирувати солдатів навіть у ході бойових дій? Половина моїх хлопців переодяглася в українську форму, тому що вона була кращою і зручнішою, а своя зносилася, і наша велика країна не в змозі одягнути, озброїти та прогодувати свою армію» – обурюється він у ZOV.

Павєл – патріот, і він постійно це повторює. Він також відмовляється очорняти армію як таку і своїх товаришів по зброї, «простих хлопців, які мають почуття обов’язку і не мають ілюзій». Але він відчуває шалену лють до тих, хто розвалив армію, починаючи з Владіміра Путіна, «який як верховний командувач несе загальну відповідальність за стан речей», і його міністра оборони Сєрґєя Шойгу, «який не воював жодного дня у своєму житті. Як може він зрозуміти, що таке армія? Вони не знають, що творять».

«Я був знаряддям катастрофи»

«На другий місяць, коли я сидів під обстрілами і все навколо вибухало, я постійно думав, що якщо виживу, то зроблю все можливе, щоби щось змінити. Так сталося, що я вижив. І мав виконати свою обіцянку». Зрештою, Павла евакуюють у тил, бо він втратив око. «Я підхопив цю гидоту в окопах». Ще є проблеми зі спиною, міжхребцева грижа. Не маючи можливості отримати належного лікування, десантник вирішує піти у відставку за станом здоров’я. «Але командування відповіло відмовою. Мене почали шантажувати: або ти повертаєшся в Україну, або вирушаєш за ґрати. Тому я просто залишив гарнізон». Потім він публікує свої свідчення, дає кілька інтерв’ю і, неохоче, у середині серпня біжить із Росії. «Я не хотів їхати, але дізнався, що мене збираються посадити на п’ятнадцять років за дискредитацію збройних сил. І що мені робити у в’язниці? Я залишив Росію лише для того, щоб спробувати у Росії щось змінити».

Син солдата Павєл, який народився 1988-го року у Волгоградській області, виріс у гарнізоні і служив у Чечні з 2007-го по 2010-й рік. Після військової служби присвятив себе розведенню та дресируванні коней. І для повного розчарування йому не довелося чекати 2022-го року. «Я не є шанувальником режиму з 2012-го року, я ніколи не був прихильником анексії Криму, створення ДНР та ЛНР [самопроголошених Донецької та Луганської республік, прим. ред.], для мене підсумки цієї авантюри були зрозумілі з 2014-го року. Куди нам далі розширюватись, ми й так найбільша країна у світі»! – кип’ятиться він. – «Але я ніколи не був активістом, я все знав, але не ходив на демонстрації».

Навіть більшою мірою, ніж за участь у бойових діях, – зрештою, це був його обов’язок і його робота, – саме за цю свою пасивність він найбільше звинувачує себе сьогодні. «Я відчуваю моральну провину за те, що дозволив усьому цьому статися; через те, що відмовився від участі у політичному житті, тоді як ще вісім років тому зрозумів, що відбувається і куди йде наша країна. І врешті-решт мене ніби покарала доля, я сам був знаряддям катастрофи».

«Відмовитися було б ганебно»

У серпні 2021-го року, коли не склалося з роботою в Австралії та Канаді, з порожніми кишенями він повернувся під свій прапор, до рідного 56-го полку, нині розквартированого в Криму. Те, що він бачить, шокує. «Справжній бардак, дисципліна була дуже приблизна. Наші дні не були побудовані за жорстким розкладом, ми проводили час у пошуках чим би зайнятися. І жодні з цих занять не мали особливого відношення до військової підготовки». Казарми були старими, труби часто засмічувалися. Коли настали холоди, то не вистачало дров. «Нам не було де митися, деякі милися в морі», – згадує Павєл, який і так витрачає свій час на вибивання від командування зарплати. Навіть за всієї її мізерності – 28.000 рублів на місяць (на той момент менше 400 євро).

«У середині лютого моя рота, як і багато інших підрозділів, знаходилася на полігоні у Старому Криму. Відстежуючи інформацію, я зрозумів, що щось не так. З одного боку, я не хотів більше мати нічого спільного з такою армією, де ти ніхто і де твої законні права лише на папері прописані, де твоя зарплата менша, ніж у вантажника із супермаркету. Я також розумів, що ця армія непридатна до бою […] Але, з іншого боку, я думав, що зараз, коли щось назріває, відмовитися було б ганебно, рівносильно боягузливості», – пише автор «ZOV».

Але більшість солдатів – «брудних, втомлених, нерви на взводі» від полігонного життя – переконані, що далі демонстрації м’язів маневри не підуть. «23-го лютого командир дивізії сказав нам, що з завтрашнього дня наша денна зарплата становитиме 69 доларів [близько 7.000 рублів на той момент]. Це понад 200.000 на місяць – набагато більше за звичайну платню. Це була очевидна ознака того, що має статися щось серйозне», – пише Павєл. По телефону він нам уточнює: «Звичайно, ніхто не міг уявити, що нас пошлють захоплювати Україну. Я думав, що наш десантний підрозділ використовуватиметься як миротворчий контингент, як це вже бувало в минулому, що нас збираються десантувати на Донбас, щоб убезпечити лінію зіткнення».

Але це був справді наступ, і через кілька годин підрозділ Павла Філатьєва, чия «бойова готовність існувала тільки на папері», «вирушило на війну на джипах» з технікою, що постійно ламалася на ходу. Що сказали командири, коли розвіявся перший гарматний дим? Нічого. «На війні тобі нічого не пояснюють. Ти негайно виконуєш наказ. Ти стріляєш, втискаєшся в землю і сподіваєшся не вмерти. Жодної інформації про те, що відбувається в інших місцях фронту, немає». Зрештою, їм пояснили, що вони беруть участь у «спецоперації з денацифікації»? Павєл запевняє, що подібна пропаганда призначена для тилу. Тільки після повернення до Росії, коли він, нарешті, дзвонить матері та друзям, він дізнається, що слово «війна» заборонено і вживання його тягне за собою суворі покарання.

Снайпер та ракети

За словами десантника, лише 10% бійців і, можливо, трохи більше серед командирів купуються на пропаганду про українських «нацистів» і «НАТО, яке хоче нас знищити». «Більшість російських військових не вважають, що правда на їхньому боці. Військові не сліпі, вони на власні очі бачили зруйновані міста, вони знають, що багато мирних жителів загинули, залишилися без даху над головою, покалічені лише просто через те, що ми вирішили погратись у війну».

Він запевняє нас, що ніколи свідомо не завдавав ударів по цивільним – окремим особам чи об’єктам. «Очевидно, що при спробі вибити снайперів з даху гранатометом буває, що ракета пробиває будівлю, де ховаються місцеві жителі. А коли цілишся в школу – порожню, але в якій могли влаштувати позиції бійці, – можеш влучити у сусідні будівлі. Що ж до стратегії випаленої землі (руйнування інфраструктури та обстрілу для залякування людей), яку із задоволенням практикує російська армія від Сирії до України, то на рівні кулеметників чіткого наказу немає. «Нам вказують цілі, а ми стріляємо». Павєл Філатьєв запевняє, що не був свідком будь-яких зловживань, скоєних та широко задокументованих у районах, які перебували під російською окупацією. «В армії, як і скрізь, є свої злочинці, збоченці, злодії. Проблема ще разполягає у тому, що наш уряд замість того, щоб повернути їх до країни, провести розслідування, судити їх за російським законодавством та винести вирок – нічого подібного не зробив». Навпаки, у квітні Владімір Путін нагородив 64-ту мотострілецьку бригаду, яка розправлялася з жителями Бучі на північ від Києва протягом березня. «І тепер вся наша армія вважається армією ґвалтівників та вбивць», – шкодує Павєл.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

%d блогерам подобається це: