Венсан Турре, фахівець з російської військової доктрини, аналізує трансформацію армій обох сторін та їхні наступні виклики.
Libération, 24 лютого 2023 року
Автор - Неллі Дідло Переклад - Олексій Першко
Рік тому російська армія увійшла в Україну за трьома напрямками, щоб, як вона думала, провести бліцкриг протягом кількох днів. “Спецоперація” незабаром зав’язла, зіткнувшись з українським опором, посиленим західною зброєю, і власними помилками, як тактичними, так і логістичними. Швидке вторгнення перетворилося на війну на виснаження, але російські труднощі залишаються, каже Венсан Турре, аспірант Квебекського університету в Монреалі та науковий співробітник Фонду стратегічних досліджень.
У якому стані перебуває російська армія після року високоінтенсивних бойових дій?
Необхідно розуміти, що армія, яка увійшла в Україну 24 лютого 2022 року, зникла. Більшість людей, які складали цю армію, мертві або поранені. Такі елітні підрозділи, як ВДВ [повітряно-десантні війська] і морська піхота, були розгромлені. На початку 2022 року сила російської армії ґрунтувалася на її вогневій потужності. Протягом десяти років удосконалювалися артилерія, ракети і безпілотники, а також система координації вогню. Сьогодні ця схема вже не працює, росіяни втратили свої найкращі артилерійські частини, знищено великі запаси боєприпасів. Це армія, яка перебуває в стані технологічного регресу.
Як Москва адаптувалася до цієї нової ситуації?
Набираючи людей. Після мобілізації у вересні з’являється нова армія. В ній снаряди замінюються людьми. Оскільки вогнева міць уже недостатньо досконала, замість неї відправляються хвилі солдатів. Втрата половини оперативного танкового парку компенсується збільшенням чисельності піхоти. Російська армія – це армія мас, хоча за чисельністю вона не перевершує українську. Оголошена цифра в 300 000 мобілізованих є частково віртуальною. Майже половина з них – це контрактники, у яких закінчився термін служби і яких змусили його продовжити, призовники, яких змусили записатися в армію, або добровольчі батальйони, що з’явилися наприкінці весни. “Справжні” мобілізовані становлять близько 145 000 осіб.
Чи може російський наступ на Донбасі, що розпочався кілька тижнів тому, все ж таки призвести до переломного моменту?
Це дуже нерішучий наступ. Російська армія утворила досить неорганізовану масу, яка насідає, але не може прорватися. Її стратегія полягає в максимальному тиску. Вона не може раптово знову стати ефективною після втрати стількох досвідчених людей, танків і самохідної артилерії. На її відновлення знадобиться набагато більше, ніж кілька місяців. Вона – поранений монстр, який все ще небезпечний, особливо за кількістю людей, якими він готовий пожертвувати.
Як розвивалася українська армія?
Зростання її компетентності дуже очевидне. Вона залишається гібридною армією, розділеною між радянською моделлю і західною доктриною та обладнанням, але радянська спадщина відходить на другий план. Її особовий склад сьогодні в середньому більш компетентний, ніж росіяни, і проявляє більшу ініціативу на місцях. Якщо ми продовжимо підтримувати її, у неї є засоби для перемоги.
Чи не є наступним завданням боєприпаси, особливо для артилерії?
Споживання є дантовським для обох сторін, але особливо це проблема для України. Її армія має справу з двома основними типами боєприпасів – 152-мм радянськими снарядами та 155-мм снарядами НАТО. Що стосується перших, то Київ відновив виробництво у 2016-2017 роках і до війни виробляв близько 18 000 на рік. Відтоді виробництво збільшилося, але воно не встигає за споживанням, яке досягло 6 000 на день. Її запаси та запаси колишніх країн Варшавського договору, які підтримують Україну, майже вичерпані. Що стосується 155-мм снарядів, то Заходу необхідно зробити набагато більше і відновити їх виробництво. Саме запаси США практично поодинці живлять сьогодні українську військову машину.
Чи є в росіян ті самі проблеми?
Україна може покладатися на більш точні і далекобійні артилерійські системи, що дозволяє їй дещо обмежити витрати. І навпаки, Росія компенсує низьку якість своєї артилерії великими витратами. Але навіть російські запаси не безмежні, і їх уже не вистачає для проведення операцій, подібних до першого наступу на Донбасі у квітні-травні, коли весь фронт був зім’ятий артилерією. Постійні обстріли стали локальними, сконцентрувавшись на кількох пунктах на кшталт Бахмута. Якби в росіян були ті самі засоби, що й навесні, Україні довелося б відступити. Але за цей час російська армія зносилася, а українці отримали нові засоби. Американські HIMARS [реактивні системи залпового вогню, здатні вражати цілі на відстані 80 км, прим. ред.] стали переломним моментом у грі, дозволивши вражати склади боєприпасів і змусивши Москву перемістити їх подалі від фронту, тим самим подовживши логістичні лінії.
Чи є у Москви засоби для відновлення військової економіки?
Ми повинні подивитися на те, що залишилося від російського промислового ландшафту. Коли СРСР упав, виробництво було повністю зупинено на багатьох лініях. За тридцять років росіяни виробили від 200 до 400 танків, що не так вже й багато. Сьогодні середній вік [працівника] російської оборонної промисловості становить 55 років, тому вона не зможе нескінченно покладатися на цей резерв. Москві також доводиться мати справу з санкціями і нестачею компонентів, особливо мікропроцесорів, які є ключовим фактором точності ракет. Для відродження цих галузей потрібен час. Даже Соединенным Штатам, безусловно доминирующей промышленной державе того времени, потребовалось почти два года, чтобы стать “арсеналом демократии” (1) в начале Второй мировой войны. Я не бачу, як росіяни змогли б відновити справжню оборонну промисловість принаймні до кінця 2023 року.
(1) Гасло, використане президентом Франкліном Рузвельтом для обґрунтування військової підтримки США Великої Британії 1940 року.