Libération,13 липня 2022
Авторка: Вероніка Дорман Переклад – Олексій Першко
Російський журналіст Дмитро Глуховський, який опинився з початку наступу у вигнанні, не очікував, що його співгромадяни настільки підтримають главу Кремля в його війні проти України. Якщо колись він уявляв більш вільне майбутнє для своєї країни, то тепер песимістично ставиться до обраного Росією курсу.
Письменник і журналіст Дмитро Глуховський, який перебрався до Європи з початком російського наступу на Україну, зараз перебуває у розшуку російської влади у кримінальній справі. Тонкий знавець російського суспільства, уїдливий портрет якого він намалював у своєму останньому романі «Текст» (вид. Atalante, 2019), він зізнається, що не очікував такого ентузіазму та схвалення населенням цього конфлікту, підкріплених сильною пропагандою при слабкому опорі. Проте він закликає не покладати відповідальність за конфлікт на весь російський народ, втягнутий у війну Владіміром Путіним та його оточенням.
Ви не були у Росії кілька місяців. У вас є відчуття, що все ще розумієте країну, яка 24-го лютого хитнулася в інший вимір?
Коли Путін виступав 22-го лютого, за два дні до початку війни, я написав статтю для «Нової газети» під назвою «Тепер ми знаємо». Я припустив, що якщо зараз люди не зберуться і не дадуть організованої відповіді на цю агресію проти України, то Росія точно стане на шлях перетворення на тоталітарну державу. Залякане суспільство буде змушене одночасно і ходити строєм, і жити в страху, і звикнути до того, що не зможе висловлювати думку вголос, і імітувати ентузіазм.
З іншого боку, я зовсім не передбачав того, як люди, навіть зіткнувшись із жахливою несправедливістю і при цьому з повним знанням фактів, зрештою вирішують не чинити опір, а якось дивно згуртуватися. Чого я ніяк не міг передбачити і що здавалося мені зовсім неможливим – у тому числі й з досвіду війни на Донбасі – так це ентузіазму багатьох щодо цієї війни.
Я припускав, що можна погодитися на фальшивий ентузіазм зі страху, щоб не вважатися зрадником або агентом, як це сталося по відношенню до мене на прокремлівських сайтах. Ось у чому моє головне здивування: чому цей хрестовий похід в ім’я потішення его однієї людини, з усіма його руйнівними наслідками як для Росії, так і для України – свідомо невиправданий і безглуздий – раптом зустрічає таке схвалення серед населення?
Ви недооцінили стан російського суспільства, нокаутованого пропагандою восьми останніх років?
Ситуація здавалася мені ясною: у російському суспільстві є близько 10% шовіністичних та імперіалістичних елементів, які вітали війну проти Грузії у 2008-му році, як раніше в Чечні, і які були б не проти невеликої антисемітської кампанії… Я недооцінив цей відсоток, тому що вісім років інтенсивної пропаганди значно збільшили цю аудиторію. Практично на мейнстрім перетворилися антизахідництво, ігнорування західних ліберальних цінностей, тобто принципів свободи та толерантності, девальвація України як незалежної держави.
У перші дні війни російське суспільство перебувало у шоці, і Кремлю довелося десятикратно збільшити обсяг пропаганди, щоб заручитися його підтримкою. Але постфактум мені здалося дійсно цікавим поспостерігати за тим, як «домашній» конформізм призводить людей до підтримки явно людоїдських дій режиму. Ми спостерігаємо значну пасивну консолідацію у суспільстві, що виявляється у відсутності опору та виправданні цього непротивлення.
І ось вже починає звучати аргумент, що «це Захід нас у все це втягнув, ми йому все одно ніколи не подобалися». Більшість людей сьогодні прагнуть знайти виправдання діям Росії, розставити все по своїх місцях, перестати думати про все це. Головний чинник такого відношення – страх. За себе. Втратити комфортний спосіб життя, коли ти належиш до середнього класу. А може, і свободу…
Чи відчуваєте ви свою відповідальність як письменника, громадського діяча в дискусії про те, що переживає зараз російське суспільство? І що ви можете зробити на відстані, з вашого вигнання?
Звичайно, для будь-якого громадського діяча, який претендує на розмову з людьми в їх інтересах, на виконання просвітницької місії, на протистояння пропаганді та відвертій брехні – від’їзд із Росії якось підриває їхнє моральне право говорити про те, що відбувається там, усередині. Але, з іншого боку, особи, що залишилися в Росії, навіть неординарні, на зразок Дмитра Муратова [головний редактор «Нової газети», лауреат Нобелівської премії миру, – прим. ред.], мають бути вкрай обережні у своїх висловлюваннях і говорити «зашифрованою» мовою, не називаючи речі своїми іменами, ризикуючи при цьому потрапити під суд. Що й сталося зі мною. Я сказав «ні війні», і ось мене вже розшукує поліція, і мені загрожує десять років ув’язнення.
Ви розумієте тих росіян, хто виступає проти війни і які сьогодні кажуть, що їм соромно бути росіянами?
Мені зовсім не соромно ні за те, що я росіянин, ні за Росію, велику країну та велику культуру. Мали місце військові злочини, скоєні російськими підрозділами. Я розумію українців, які узагальнюють. На них нападає набагато могутніший за них ворог і заявляє, що збирається їх знищити. Ось вони і валять усіх росіян до однієї купи і кажуть, що бути росіянином – це бути варваром. Для них бути росіянином – це значить бути здатним на злочини проти жінок, беззбройних людей, дітей…
Але треба пам’ятати, що на початку конфлікту 1.000 осіб підписали відкриті листи проти війни. На демонстрації вийшли десятки тисяч людей, під час цих демонстрацій заарештували 16.000 учасників. Це аж ніяк не зменшує відповідальності тих, хто вчинив військові злочини. Їх треба судити. Але чи всі росіяни колективно відповідальні за ці злочини лише тому, що, згідно з опитуваннями громадської думки, що їх проводить Кремль, 70% з них підтримують «спецоперацію»? Я думаю, що більшість людей просто ховаються і намагаються не думати про це. Що робити з відчуттям, що ти росіянин?
Ця війна, хоч і ведеться від імені російського народу, насправді ініційована жменькою людей: Путіним та кількома людьми з його оточення. Тож це первісна особиста відповідальність людини, яка вирішила перетворити свої хворі фантазії на справжню війну з кровопролиттям та людськими жертвами. Всі інші були втягнуті до цієї історії постфактум. Чи має вина тепер поширюватись на весь російський народ? Ні. Але йому ретельно промивали мізки майже десять років, особливо з 2014-го року. Було завдано величезної шкоди раціональному мисленню, етичним орієнтирам, усьому тому, що прийнятно і неприйнятно, уявленням про добро і зло… Тепер доведеться виконати довгу роботу з освіти, інформування, «зняття закляття» з людей.
Чи бачите ви якусь подібність між емігрантами 1920-х років, які втекли від більшовицької революції, і сьогоднішніми вигнанцями?
Іронія долі – два роки тому я почав писати п’єсу про дягілєвські російські балети. Найбільше мене цікавив той момент, як саме Дягілєв експортував вигадану ним Росію, авангардну Росію своєї мрії, щоб показати її зовнішньому світові. А поки він гастролював світом, справжня Росія перестала існувати, на зміну їй прийшла зовсім інша соціальна формація.
Він був приречений на вічну подорож світом зі своєю Росією в голові, у валізах, під музику Стравінського чи Прокоф’єва. Він більше не може повернутися, і йому більше нема куди йти. Це трохи схоже на те, що відбувається з нами, які залишили країну, що припинила своє існування 24-го лютого. І я теж перебуваю за межами країни з образами моєї Росії в голові і без будь-якої можливості повернутися. І справді, та Росія, яку я забрав із собою, неминуче все більше і більше віддалятиметься і все більше відрізнятиметься від колишньої, як це завжди трапляється з усіма письменниками-емігрантами – від реальної країни.
Покинута вами Росія виявилася не тією, в якій, як вам здавалося, ви жили останні десять чи двадцять років?
Путін веде свою війну не лише проти України, а й проти Росії. Проти Росії майбутнього – нормальної, гуманної. І ця Росія майбутнього, на яку ми сподівалися, тепер вже настане нескоро. Ми знали, що режим був гнилим, корумпованим, авторитарним. Але існувала й надія, що зі зміною поколінь, коли підуть на пенсію бандити 90-х та агенти ФСБ – ті, хто заважає розвитку правової держави, вільної преси – до влади прийдуть їхні діти. Вони були б травоїднішими, навчалися б у великих міжнародних університетах. Розподіл життєвих благ завершиться, і Росія за відсутності привабливих цивілізаційних альтернатив стане спокійнішою, «західнішою» країною.
Якби всі загрози – внутрішні та зовнішні – зникли, то міг би відбутися і демократичний процес. Як це сталося в інших країнах. Ця майбутня Росія – вільніша, молодша – тільки-но почала виявляти себе в мережах… З’явилася вільніша, незалежніша культура. Зрозуміло, що було багато людей із критичним складом розуму, які бажають жити у своїй країні, творити, розвиватися. Журналісти, гумористи, артисти… Ми сподівалися, що через десять років Путін здохне і його оточення разом із ним, а продовження буде цивілізованішим. Саме такої Росії більше не буде. Цей сценарій тихої трансформації – без розриву, без революції, а простої еволюції, дорослішання, зрілості – війна повністю зруйнувала.