Libération, вівторок, 21 червня 2022
Автор: Бенжамен Деліль Переклад - Олексій Першко
З боку Української православної церкви на тихій вулиці у 19-му окрузі Парижа підходить жінка. Вона несе два повні до країв кульки з продуктами. Намальований на гаражі український прапор підказує їй дорогу. Але жінка проходить повз. І несе свої покупки далі. А вулиця цього спекотного червневого полудня залишається відчайдушно порожньою. Усередині будівлі четверо молодих українців більше не вдивляються в кожну тінь, що проходить. Вони спокійно чекають, продовжуючи розмову. Навколо них пакети з цукром, консерви та ліки. Є й військова форма. Полиці не порожні, але й не повні.
Майже через чотири місяці після початку війни в Україні волонтери нарешті, здається, можуть зітхнути спокійніше, але цей перепочинок має гіркуватий присмак. Дні, коли десятки парижан стікалися до цього пункту збору з повними пожертвувань усіх видів сумками тепер здаються далекими. «Коли я приїхав сюди у березні, людей було дуже багато, навіть надто», – свідчить Станіслав, 19-річний старшокласник із передмістя Івано-Франківська на заході України. – «Сьогодні у нас майже порожньо – схоже, люди вирішили, що все вже позаду, бо на фронті з того часу майже нічого не змінилося. Але потреба в пожертвуваннях зараз набагато більша, ніж будь-коли».
«Пожертвування, зібрані меріями, школами чи благодійними організаціями»
На початку війни асоціація українських скаутів у Франції відправляла в Україну до двох вантажівок на день завдяки пожертвуванням від приватних осіб, які вона приймала на двох своїх збірних пунктах у Парижі. Сьогодні вирушає лише одна вантажівка на тиждень, а приміщення в 4-му окрузі закрилися через відсутність будь-якої активності. Пункт у 19-му окрузі тепер відкривається лише два дні на тиждень – у середу та суботу. «Більшість того, що ми зараз отримуємо – це пожертвування, зібрані меріями, школами чи благодійними організаціями, а ми дбаємо про переправку їх в Україну», – уточнила з Києва голова асоціації Оленка Бондар.
Поїхавши на кілька днів супроводити своїх батьків, вона доручила Станіславу прийняти посилку від мерії Буа-Коломб (департамент Верхня Сена). Фургон прибуває близько 16:00, багажник набитий коробками. Посмішка осяює обличчя Станіслава: «Давно ми не отримували стільки речей». Вантаж передається по живому ланцюжку разом із Алексом та Олександром, а Ганна – четверта у групі – спостерігає збоку. У цей час з’являється шістдесятирічна жінка із двома наповненими консервами сумками. «Вона сюди часто приходить, – пояснює хлопець. – Одна з тих небагатьох, хто продовжує щось жертвувати, і приходить щосереди».
У волонтерів уже не вистачає добрих слів для подяки. Жінка розпитує тих, кого зустрічала тут раніше. І каже, що робить усе можливе для українців. Олександр відповідає їй сором’язливою усмішкою. Важко повірити, що цьому високому юнакові з помітною борідкою лише 14 років. Він щойно склав усні іспити і у вільний час приходить запропонувати свою допомогу. Слухаючи його, стає зрозумілим, що війна змусила його дуже швидко подорослішати. Він дуже стримано згадує жарти своїх французьких приятелів про Путіна та Україну. «Мені боляче, але я не гніваюсь. Я гадаю, вони не розуміють. І, думаю, це ознака ще й того, що люди звикають до війни, навіть підлітки», – каже він спокійним, напрочуд зрілим тоном.
Організаційні проблеми
Якщо всі волонтери в унісон повторюють, що неприпустимо «звикати до війни», вони водночас розуміють, чому вона дедалі менше цікавить французів. Усвідомлюють, що образи конфлікту втомлюють і жахають, що літо налаштовує на інше і витісняє зі свідомості лихо, що відбувається на сході Європи. «Навіть ми намагаємося поговорити про щось інше, відновити нормальне життя поза збором пожертв, – зізнається Станіслав. – Інакше жити неможливо». Багато українців, які поставили своє життя на паузу, повернулися до роботи. Бракує навіть вільних рук для перенесення ящиків.
Це особливо помітно на складі у Стіні (деп. Сена – Сен-Дені), де сотні ящиків із медичним обладнанням чекають на завантаження у кілька машин швидкої допомоги під українським прапором та написом «гуманітарна допомога». Сьогодні представників благодійної асоціації медичної допомоги «Франція-Україна» лише п’ятеро. Серед них і Кароліна, надто зайнята адміністративними справами, щоб відволіктися на фізичну роботу. «Доводиться перевіряти майже кожний ящик, щоб усі вони потрапили в потрібну машину, і, що дуже важливо, заповнити документи для страховки». Молода жінка перевантажена роботою та стурбована тим, що мобілізувати волонтерів та матеріально-технічні засоби буде дедалі важче. «З падінням кількості пожертв від приватних осіб ми, українці Франції, по суті стали єдиними ретрансляторами для відправки пожертв на фронт». Завдяки своїм сім’ям та близьким, зв’язкам з місцевими адміністраціями та армією, Кароліна та її сім’я виявляють потреби та розподіляють пожертвування.
Бо їм неможливо повністю відірватися від батьківщини. Як і Марині, яка у Франції вже сімнадцять років. Коли її питають, звідки вона, її очі затуманюються. «Маріуполь», – промовляє вона. Ця дизайнерка по інтер’єрах згадує про свою матір, яка все ще живе в місті, що опинилося під російською окупацією після більш ніж двох місяців безперервних бомбардувань. «Мені розповідали про неї друзі, але я не розмовляла з нею з 2-го березня». Іншими словами, цілу вічність, навіть якщо ця українка каже, що їй пощастило у тому сенсі, що вона досі не втратила близьких.
«Донори вважають за краще притримати гроші до відновлення»
«Всі хочуть, щоб війна закінчилася, але водночас ми маємо підтримувати динаміку солідарності, продовжувати висвітлювати її у медіа», – закликає Кароліна. Вони всі з цим погоджуються, але чудово усвідомлюють, що шок від війни вже минув. «У всіх великих стихійних лихах ми зрештою спостерігаємо падіння обсягу пожертвувань, як тільки емоції вщухають», – каже національний секретар організації Secours populaire (Народна допомога) Тьєррі Робер. Його НУО (неурядова організація), як і всі, хто звик до такої ситуації, досить добре передбачала це явище, щоб накопичити фінансові та матеріальні резерви для забезпечення довгострокової солідарності. Тим більше що викликане російським вторгненням приголомшення спочатку викликало небачену щедрість.
«Все почалося дуже, дуже потужно, – підтверджує директор з комунікацій та розвитку організації «Лікарі світу» Жан-Батіст Матре. – У нас було втричі більше позитивних відповідей на наші електронні листи, 40.000 разових пожертв у березні та квітні порівняно з 15.000 у звичайний час, і розмір цих пожертв зріс у середньому з 80 до 100 євро. Але з травня пожертвування впали нижче за середній рівень. «Пожертвувавши одного разу, люди повторно допомагають не відразу ж», – визнає Тьєррі Робер. Особливо, якщо війна ризикує затягтися.
«Опинившись перед економічною кризою, інфляцією, зростанням цін на бензин донори воліють приберегти свої гроші до часу відновлення», – аналізує Жан-Батіст Матре. Ось тільки повільний темп війни на Донбасі виявляється обернено пропорційним руйнуванням і драмам, які вона викликає. І саме це турбує спеціалістів у гуманітарній сфері. А також вони побоюються, що, зробивши свій внесок ранньою весною, французи утримаються від свого традиційного пожертвування наприкінці року. «Це серйозна причина для занепокоєння, тому що вона ризикує затьмарити решту всіх тем, і тому що саме на цьому ми засновуємо основну частину наших розрахунків», – каже директор з розвитку «Лікарів світу».
Кароліна та Оленка відмовляються визнавати поразку. «Ми будемо перебудовуватися, винаходити нові шляхи для отримання пожертвувань», – дивиться у майбутнє Оленка. – «На це літо ми плануємо культурні заходи, концерти для збирання коштів» – каже Кароліна. Кожен українець також намагається використати свою роботу, своє професійне оточення для пошуку нових джерел допомоги. Тому що крім пожертв технічних засобів закінчуються насамперед гроші. «Це нормально, що пожертвувань поменшало, але ми просто хочемо, щоб люди пам’ятали, що ми тут, що війна не закінчена, і що вона стосується всіх нас» – каже Оленка.