Libération, 7 серпня 2022
Автор: П’єр Алонсо Переклад – Олексій Першко
Це був навіть не звіт, а скоріше докладний прес-реліз. Хоча Amnesty International регулярно публікує вельми об’ємні документи, цей поміщається на кількох сторінках. Проте йдеться про серйозну та делікатну тему: порушення міжнародного гуманітарного права (права війни), які приписуються українським збройним силам під час захисту своєї країни, до якої Росія вторглася 24-го лютого. З моменту публікації в четвер [4 серпня] прес-реліз зазнав різкої критики. Справа навіть переросла у внутрішню кризу, яка вилилася у відставку голови українського відділення організації Оксани Покальчук – поважаної захисниці прав людини, яка обіймала цю посаду протягом семи років.
В опублікованому у Facebook у ніч з п’ятниці на суботу пості Оксана Покальчук висловлюється дуже різко, говорячи про цю публікацію як про «інструмент російської пропаганди». Українська секція критикує організацію за те, що остання витіснила її з цього розслідування – проведеного двома іноземними фахівцями, що спеціалізуються на військових злочинах, але без достатнього досвіду та глибокого знання місцевих реалій. «Якщо ви не живете в країні, захопленій окупантами, які рвуть її на частини, ви, мабуть, не розумієте, що таке засуджувати армію захисників», – уїдливо пише Покальчук. Вона уточнює, що київське відділення марно закликало організацію дати Міністерству оборони більше часу для пояснень (Amnesty зв’язалася з ним 29-го липня і до 4-го серпня не отримала відповіді).
«Ми повною мірою підтверджуємо наші висновки, [які] засновані на доказах, отриманих в результаті широких розслідувань, проведених з дотриманням тих самих суворих стандартів та процедур перевірки, що і вся робота Amnesty International», – заявила генеральна секретарка цієї неурядової організації Aньєс Калламар, щиро шкодуючи про відставку своєї київської колеги. Організація заявила в неділю, що «глибоко шкодує про страждання та гнів, викликані» її розслідуванням.
Українські лідери різко відреагували на звіт НУО. Президент Володимир Зеленський виступив проти «звіту, в якому жертва та агресор до певної міри зрівнюються», на його думку, перекладаючи «відповідальність з агресора на жертву». НУО «намагається амністувати терористичну державу» Росія, розсудив голова виконавчої влади.
Розмиті приклади
Розслідування Amnesty International тривало з квітня по липень протягом кількох тижнів поблизу лінії фронту: у регіонах Харкова, Миколаєва на півдні та на Донбасі. У своєму висновку організація вважає, що виявила «докази того, що українські сили завдавали ударів із населених пунктів та розміщувалися у житлових будинках 19-ти міст та сіл цих регіонів». Наведені приклади залишаються досить розмитими. Місця або дати вказані лише приблизно («село на південь від Миколаєва», «місто на Донбасі», «початок липня») – за офіційною версією, щоб не наражати на небезпеку опитаних свідків. Amnesty уточнює, що її лабораторія доказів провела аналіз супутникових зображень, але жодне з них – на відміну від звичайної практики організації – не наводиться.
У НУО вважають, що українські військові наражали на небезпеку мирних жителів, займаючи позиції занадто близько до житлових зон. Перед захопленням російською армією на початку липня дослідники Amnesty бачили в Лисичанську – місті на Донбасі – що «солдати використовували будівлю, розташовану приблизно за двадцять метрів від входу до підземного сховища, яке використовували місцеві жителі, де було вбито літню людину [російським обстрілом]». В організації вважають, що українські сили мають розташовуватись «в інших місцях […], таких як військові бази чи густі лісові масиви, або ж інші споруди, що знаходяться на великій відстані від житлових районів».
Організація приймає суто юридичне прочитання конфлікту, без урахування оперативних питань вторгнення, яке, по суті, передбачає завоювання або навіть знищення міст – центрів влади в регіоні, приблизно 60% населення якого проживає в урбаністичній зоні. Тим самим НУО створює фактичну симетрію між двома воюючими сторонами, що відповідає міжнародному гуманітарному праву, але дратує Київ, який зіткнувся із озброєною агресією (забороненою Статутом ООН та Римським статутом Міжнародного кримінального суду).
Захищати міста
Щодо українських баз, то вони були цілями з перших годин російського вторгнення, що спонукало український генеральний штаб розосередити свої війська з метою уникнення смертоносних ударів набагато серйозніше озброєної армії. Почесний професор публічного міжнародного права Вільного університету Брюсселя Ерік Давід нагадує про спільне зобов’язання, передбачене статтею 50 першого додаткового протоколу до Женевських конвенцій: «Кожна сторона, що воює, повинна уникати розміщення військових об’єктів поблизу цивільних осіб. Справжня проблема виникає під час захисту міста. Щоб захистити його від нападу протилежної сторони, може виявитися абсолютно необхідним розміщення поблизу військових засобів – наприклад, таких як зенітні батареї», – продовжує юрист, наполягаючи на «значній ролі реальних фактів» для «оцінки законності чи протиправності поведінки сторін».
Amnesty також критикує українську армію за те, що вона «ані зверталася до мирних жителів з проханням залишити будинки [навколо її позицій], ані допомагала цивільним у їхній евакуації». Однак заклики залишити прифронтові міста звучали постійно, як і також були надані ресурси для евакуації – такі, як щоденний поїзд із Покровська, що у центрі Донбасу, у Дніпро – далекий від бойових дій мегаполіс. «Вимушене переміщення саме по собі є порушенням міжнародного гуманітарного права, і протягом усієї історії багато цивільних осіб воліли залишатися в районах, де велися військові дії», – зазначив у Twitter військовий експерт Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень Джек Уотлінг.
Нарешті, Amnesty International зазначає, що українська армія використовує цивільну власність, що охороняється, таку як лікарні та школи. У першому випадку головним чином для відпочинку, а не для ведення військових дій, а в другому – вже залишені раніше будівлі, що є простими адміністративними спорудами. Проте їх використання сприяє стирання кордонів між цивільними та військовими об’єктами, як і використання шкільних автобусів для перекидання солдатів на фронт, свідком чого Liberation стало на Донбасі. Ця відмінність є «однією з найбільш фундаментальних у міжнародному гуманітарному праві», зазначає професор Ерік Давід, який не бачить жодного «віроломства» у цих практиках Києва.