«У Маріуполі на заводі досі перебувають люди, і вибратися їм звідти дуже складно»

logo_interview_r

Libération – вівторок, 3 травня 2022

Автор: П’єр Алонсо

Перша колона людей, що вижили на «Азовсталі», змогла прибути до Запоріжжя у вівторок. Цю операцію необхідно ще неодноразово повторити – сподівається керівниця операції ООН Оснат Лубрані. Координаторка ООН з гуманітарних питань в Україні Оснат Лубрані перебувала у складі першої евакуаційної колони цивільних біженців із комбінату «Азовсталь», яка у вівторок прибула до Запоріжжя. Вона розповідає, як проходила ця безпрецедентна операція, та в якому стані вона застала Маріуполь.

Що ви побачили у Маріуполі?

Місто було мені знайоме мені і до того. Те, що ми побачили, стало для нас шоком, із усіма цими могилами прямо на вулицях. Це був базарний день, місто не було на 100% мертвим, люди вийшли на вулиці. Якесь сюрреалістичне видовище – серед усіх цих руїн бачити, як хтось їде велосипедом, а хтось гуляє з дітьми. Єдине історичне порівняння, яке спало мені на думку – це Дрезден (після бомбардувань союзників у 1945-му – прим. ред.). Але навіть у розбомблених будинках на балконах знаходились люди. Я не знаю, як вони живуть, як вони взагалі вижили.

Чому операція з евакуації зайняла стільки часу?

Ми виїхали з Маріуполя і попрямували у бік селища Беземен, згідно з досягнутою раніше домовленістю між усіма сторонами. Спочатку ми змогли забрати лише 20 людей. Багато хто боявся, вони воліли почекати, поки благополучно дістануться перші. Згодом ми вивезли вже більше. Ми кілька разів здолали маршрут між Беземеном та Азовсталлю.

А що відбувалося у Беземені?

Нас попередили про перевірки. Це дуже поширене явище у зонах конфліктів, питання лише у тому, як саме це відбувається. Ми наполягаємо на тому, щоб усе було просто, особливо для людей похилого віку, і щоб нічого не робилося без присутності нас або Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Ми спостерігали за кожним етапом. Все проходило інтенсивно – не приємно, але й не образливо, не було жорстокого поводження. Цей процес зайняв достатньо часу. Ми провели там – на місці – дві ночі. А першу та останню ніч ми провели у школі в іншому селі.

Як ви проходили блок-пости?

Перші зайняли багато часу. А потім нас вже легко пропускали. Ми ніколи не вибирали найпряміший маршрут з міркувань безпеки конвою. Ми йшли дуже великою колоною, всюди є міни та місця, якими неможливо проїхати автобусами. Ми були у постійному контакті з усіма сторонами, це абсолютно необхідно для такого роду операцій. Співпраця з російською стороною пройшла нормально. Між Росією та Україною, як і раніше, існує прямий діалог. Були й солдати ДНР [Донецької Народної Республіки, прим. ред.]. Угоди з підрозділами ДНР було досягнуто завдяки посередництву Москви. Над цією проблемою нам доведеться ще попрацювати. Їх підтримує Росія, але вони мають і свою структуру, що ускладнює комунікацію.

Чому до Запоріжжя вдалося евакуювати таку невелику кількість людей?

Дехто з тих, хто залишив «Азовсталь», захотіли залишитися в Маріуполі, щоб відшукати родичів. Наприклад, там був 14-річний хлопчик дуже високого зросту, що викликало в нас певне занепокоєння – адже його могли прийняти за дорослого. Він був зі своїми дуже старенькими бабусею та дідусем, і вони всі залишилися, щоб спробувати знайти його батьків. Це прості людські ситуації, ніхто не має права засуджувати їх. З «Азовсталі» ми забрали 101 цивільного, а до Запоріжжя приїхало 69 осіб. Одну жінку затримали. Я гадаю, що за нею стежили, вони вже мали на неї якесь досьє. Ми стежитимемо за цією справою. Ця жінка була зі своєю 15-річною сестрою, яка більше нікого з рідних не мала. Це трагічно. Ми наполягали на тому, щоб про її молодшу сестру подбали, а саму жінку, що служила в поліції, відпустили після закінчення слідства. Ще ми занепокоїлися, коли побачили серед людей, які виходили з «Азовсталі», чоловіків призовного віку. Ми повинні були зосередитися на найбільш уразливих за принципом «діти, жінки та старі люди насамперед». Але ці чоловіки все ж таки змогли покинути Маріуполь.

Скільки цивільних осіб лишається на «Азовсталі»?

Цього ніхто не знає. Але там точно ще є люди, і вибратися їм звідти дуже складно. Деякі жінки похилого віку ледве можуть ходити. Я навіть не уявляю, як їм взагалі вдалося забратися в ці руїни. Дехто, мабуть, був надто хворий чи наляканий, щоб виїхати. Не всі, хто там знаходться, контактували один з одним. Кожна група була у різній ситуації. Ми стали свідками дуже зворушливих сімейних возз’єднань. Українські бійці допомогли мирним жителям вибратися. А ще мирні жителі розповідали нам, що декого утримують проти їхньої волі. Адже бійці, що обороняються, теж належать до різних угрупувань. Ми не змогли перевірити ці свідчення, але вони викликають у нас велике занепокоєння.

Чи будуть наступні конвої?

Конкретно ця операція була зосереджена на «Азовсталі». Ми розуміли, що можемо підбирати дорогою ще й інших мирних жителів. Ми взяли 58 осіб, решта прибула у Maнгуш. Але місцеві жителі знали про наше прибуття. Це було жахливо, тому що за нами змогли поїхати лише шість «не наших» машин. Ми не змогли домовитись заздалегідь. Нам необхідно організовувати подібні конвої на регулярній основі. Багато хто хоче поїхати, але по дорозі назад ми побачили й довгу чергу машин, які намагаються повернутися.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: