“Францію більше не чути в Україні, а в Росії її так і не почули”

logo_interview_r

Libération, четвер, 16 червня 2022

Інтерв'ю брав Жан Катрмер Переклад - Олексій Першко

Експерт Франсуа Ейсбур (François Heisbourg) задається питанням про «спосіб існування у світі» президента Макрона та його ставлення до українського конфлікту. На думку спеціального радника Фонду стратегічних досліджень та автора книги «Повернення до війни» (Retour à la guerre, ed. Odile Jacob) Франсуа Ейсбура, своїми закликами не «принижувати» Росію і своєю помірною позицією щодо того, що відбувається в Україні Емманюель Макрон зробив Францію «нечутною».

Чому Емманюель Макрон приїхав до Києва лише через чотири місяці після початку війни?

На це питання важко відповісти, тим більше з огляду на те, що він міг вирушити туди відразу в кількох якостях: він президент Французької Республіки, Франція є членом Ради Безпеки ООН і головує в Раді Європейського Союзу. Я гублюся в здогадах щодо причин такої затримки.

Чи не відображає це довге коливання двозначну політику Франції стосовно Росії взагалі?

Це думка всіх наших партнерів, від найжорсткіших по відношенню до Москви до найблагодушніших. Проте я не впевнений, що подібне пояснення є правильним: можна лише констатувати, що й в інших питаннях – наприклад, що стосуються внутрішньої політики – глава держави не виявляє великого ентузіазму для прояснення своїх двозначних висловлювань та вчинків. Я намагаюся зрозуміти, чому він був настільки пасивним під час президентських і парламентських виборів, чому не було попереднього обговорення інструкцій з голосування в другому турі тощо. Між виявленим ним у 2017-му році динамізмом і млявістю сьогодення – подібний контраст у його способі існування у світі разючий. Насправді постає питання про ставлення президента до виконання своїх обов’язків загалом.

“Ми не повинні принижувати Росію”, – знову і знову повторює Емманюель Макрон, тоді як проблема полягає скоріше в тому, як її зупинити.

Якби я був росіянином, мені самому була б принизливою ситуація, коли іноземний президент пояснює мені, що це саме він не дозволить мені бути приниженим. Втім, така заява і не викликала захоплення у росіян. Досить поглянути на наше державне телебачення, яке з іронією використовує вперше винайдене у Польщі дієслово «макронити»: йдеться про висловлювання, сенс яких незрозумілий, і з яких не випливає жодних конкретних дій. Президент Макрон зовсім самотній у своїй тезі про приниження.

Чи є приниження геополітичною категорією?

Приниження волає до емоції. Звичайно, воно може включати об’єктивні елементи, жести, що здатні принизити, але приниження саме по собі – суб’єктивне почуття. Іншими словами, Емманюель Макрон передав Владіміру Путіну завдання самому визначити, що саме він може вважати для себе принизливим. З зовнішньополітичного погляду це зовсім незрозуміло. Схоже, для президента справді важливо, щоб Франція опинилась за столом переговорів. Але чи хоче він прямої ролі переговорника чи ролі лише посередника? Якщо йдеться про посередництво, то ми маємо триматися на рівній відстані від України та Росії, що складно в той момент, коли ми без вагань збираємося за кілька днів надати Києву статусу кандидата в Союз: у такому разі ми не можемо бути посередником, бо тоді європейський суверенітет втрачає свій сенс.

Якщо ж він шукає ролі переговорника, то постає питання: в якій якості її отримає Франція, хто сидітиме за столом переговорів і якими будуть їхні рамки? Не очевидно, що Україна та Росія хочуть нашої присутності на таких переговорах, де будуть визначені стоп-лінії, гарантії безпеки тощо. Коротше кажучи, нас і в Україні ледве чутно, і в Росії ми взагалі не почути.

Незважаючи на всі двозначності, Франція, як і раніше, постачає зброю в Україну.

Зокрема, вона відправила дванадцять гармат «Цезар» [Емманюель Макрон оголосив у четвер, що поставить ще шість, прим. ред.]. Для порівняння, американці вже передали понад 100 одиниць тяжкої артилерії, поляки 98, і навіть Німеччина поставить десятки. Я не думаю, що це результат злої волі, а просто частина ширшої проблеми щодо оборонної промисловості взагалі. Франція багато говорить про сильну Європу, але вона не в змозі вести війну високої інтенсивності.

Чи можемо ми тоді сказати, що двозначність Франції свідчить про її військову слабкість?

Безперечно, зв’язок тут є. Але й не забороняється припущення, що нас не дуже турбує той факт, що ми не можемо надати більше озброєнь. Двозначність, якщо можна так сказати, тут присутня.

Пропозиція Емманюеля Макрона про створення «європейської політичної спільноти», яка б об’єднала всі країни-кандидати, є вже приречена заздалегідь, як це сталося з ідеєю Європейської конфедерації, запропонованої Франсуа Міттераном у 1989-му році?

Еліти східноєвропейських країн чудово пам’ятають, що французи сприйняли ідею розширення Європи з величезним небажанням, і справедливо сприймали подібну конфедерацію як спробу таке розширення заблокувати. Коли через тридцять років президент Французької Республіки повертається до тієї ж теми, то і реакція аналогічна. Якби подібна ідея надійшла з іншої країни Євросоюзу, її, мабуть, сприйняли б краще. Суть повідомлення визначає його носій.

Чи не губить Франція залишки свого політичного капіталу у Східній Європі?

Наприкінці травня я побував у Польщі, Прибалтиці та Скандинавії і дійшов висновку, що нас там стало не чути.

Вкотре Сполучені Штати очолили боротьбу проти Росії, як це було під час Другої світової війни (? – прим. укр. ред.). Історія повторюється?

Як мінімум! Важко було припустити, що російське вторгнення спровокує настільки беззастережну американську залученість. Слід пам’ятати, що перед війною стояло питання про можливий вихід американців з Європи, щоб зосередитися на протистоянні китайському виклику. Проте адміністрація Байдена вирішила, що якби США переконливо не проявили себе в Україні, то не змогли б виглядати гідно на Тайвані. Це велике стратегічне рішення, яке може визначити їхню дипломатію на найближчі десять-двадцять років, оскільки вони діятимуть «синхронно» з Росією та Китаєм.

Франція також могла ухвалити рішення беззастережно підтримувати Україну, що дозволило б їй взяти на себе провідну роль у Європі та просунути стратегічну автономію Союзу. Натомість вона вирішила, повністю підтримуючи при цьому ЄС та НАТО, не брати на себе ініціативу. Ми вирішили інвестувати в отримання гіпотетичної ролі посередника між Путіним і Зеленським з незліченними телефонними дзвінками. Ми розіграли карту французької винятковості, сили балансу між як і раніше неминучою Росією та Україною. Цей вибір знищив усі шанси на швидке народження європейської стратегічної автономії: ми забили гол у власні ворота! Вашингтон і Париж прийняли чіткі рішення із серйозними наслідками, і зрозуміло, що наше становище у цій ситуації не надто гідне.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

%d bloggers like this: